Закривавлена голова Левка Зануди покотилася узгір’ям, підстрибуючи на горбках, і здивований останній погляд вихоплював по черзі то пронизливо синє весняне небо, то сіре і зблякле торішнє листя, що пахло старим вином.
Хтось переказав у село — й тіло Зануди, тільки без голови, повернулося у Русалівку.
Як ховали Левка, то батюшка наказав спершу зняти вічко труни.
— Не можу я правити над таким покійником, — крутнув він головою. — Як знайшли тіло, то й голову, може, вдасться знайти.
Ніде діватися, поїхали чоловіки шукати. І таки знайшли під виворотом старого дерева, куди з розго- ну закотилася відрубана шаблею голова.
А дім Липинського спершу горів спроквола, мов лінувався вогонь чи не хотів братися за таке непошти- ве діло, але коли доповзли язики полум’я до бібліоте- ки і до архівних матеріалів, то весь спалахнув ураз. Вогонь виривався через вікна, обійняв в істинно гаря- чі обійми дах, а чорні дими відносив вітер, що невідь- звідки узявся раптово в тиху погоду, натомість нові чорні ядучі клуби десь зароджувалися в глибині будинку. Горіла одна з найкращих українських бібліо- тек, роками збирані архівні матеріали, а ще рукопис
«Історії України», що його розпочав В’ячеслав Липин- ський, але не мав змоги завершити, бо забрали його на війну. Першу світову…
Перед війною В’ячеслав Липинський писав листа Михайлові Грушевському.
«Високоповажний Пане Професоре!
Ваша картка не застала мене в Затурцях. Від пару місяців живу вже у себе на хуторі в Уманщині. Вашу картку пере- слали мені допіру цими днями і тому так пізно одписую.
Зі статтею про Яблоновського мені чомусь не ведеться. Тепер живу в таких умовах, котрі виключають всяку мож- ливість літературної праці. Мені доводиться заводити хазяйство в степу. Не маю, по правді кажучи, навіть де писати як слід, не кажучи вже про книжки, спокій, потріб- ний для умової праці, і т. инше. В день хозяйство, построй- ка хати і т. д., а в ночи — стережись, щоб хулігани якісь не застукали не приготованим. Страх багацько бандитів розве- лось в Україні, а особливо в наших околицях. Мало не кож- ного дня грабіжки, підпали, убивства і то так, начеб для
спорту. От перед кількома тижнями в нашому селі Руса- лівці (5 верстов від мого хутора) молоді заможні парубки вбили стару, в нічім не повинну селянку, страшенно попе- ред над нею знущаючись. Сумно, невимовно сумно дивитись на теперішнє наше селянське життя. Це, зрештою, спону- кає до тим інтензивнішої праці освітної на селі. Щоб тільки вдалось переломити оце віками посіяне недовір’я, визволи- тись від цієї віками проклятої історичної спадщини, котра українських «дуків» і українську «голоту» поділила на два непримиримі, готові на все — за для взаємного нищення, табори. А так — денаціоналізація зверху (рахуючи до цих верхів і заможніще селянство, котрих дуже багато в цих околицях) і знизу, немов-би на злість одні другим, «на збит- ки», вживаючи дуже поширеного тепер по наших селах тер- міну. Даруйте, Пане Професоре, що розбалакався про инше, а не про статтю, за яку Ви мене питали. Тепер отже написа- ти її не можу. Може, в зимі виберусь на пару тижнів до Галичини (моя родина в Кракові), тоді напишу.
Кланяюсь низенько Вам і Вашій дружині з високою пошаною.
Вячеслав Липинський
хутір Русалівські Чагари поч. ст. Буки, Київської губернії, Уманського повіту (Колишня Буцька сотня Уманського полку!)».
…І ось настав той скорбний день.
Ховали русалівського селянина, давнього друга В’ячеслава Липинського, Левка Зануду. Тіло покійно- го лежало в труні нерухомо, але голова його була віль- ною. І коли віз, на якому везли вбитого, злегка похи- тувався, то так само похитувалася з боку на бік голова небіжчика.
Та голова, із синцями й подряпинами, ніяк не хоті- ла згодитися з димами, що пливли понад сумирними селами, з понівеченням предковічних устоїв люду цього, та голова, навіть мертвою, боронилася від руй- нування звичаю прадідівського…
То вже згодом В’ячеслав Липинський видаватиме славетну книгу «Україна на переломі» і напише попе- реду вступного слова щиру присвяту:
«Памяти дорогого Друга, селянина з Русалівки на Уман- щині Левка Зануди, убитого руїнниками України на весні 1918 року».
Але ще тоді, як надійшла звістка про наглу смерть його друга Левка, замислив написати Липинський про цю біду. Бо то біда більша, ширша і глибша, передчас- на кончина однієї доброї людини була лише частин- кою її, однією лише дрібкою, тому не важило навіть прізвище розбійника лютого; зродилася біда не разом з цим убивцею, вона давня, її хамське коріння прони- зало товщу століть — просто у час теперішній спричи- няє вона заграви пожеж багатших садиб та смерть ні в чому не винного люду. Він напише, як судитиме Бог, і то буде достеменний портрет, наближений до фотогра- фічного, цього давнього лиха.