«Відродження», яке було доволі інтересною газетою місяців 2-3 тому назад, а тепер зїхало на пси. Довідався за ті дурни- ці, що Вас так образили, тільки з Вашого листу. Розуміється, коли Ви надаєте таку вагу сій справі, так само, як і п. Токаржевський, то я дам ділу законний хід і притяг- ну газету до відповідальности.
Листа цього Вам передасть д. Цегельський. Він може бути живим свідком того, як всі тут, починаючи від пана Гетьмана, високо цінять Вашу працю і як усіх вражає звіст- ка, ніби Ви намірились таки покинути Ваш пост. Але я не бачу потреби покликатись на думки і погляди людей, я споді- ваюсь, що Ви самі як щирий патріот і вірний син України не покинете справу в такий важкий, критичний момент. Ми ж
умовлялись з Вами, що як підемо, то разом: мені не менше важко тут, як Вам у Відні, я з великою радістю пішов би тепер, щоб віддатись підготовці до професури в українськім Університеті, але я почуваю, що піти тепер мені — було б дезертирством, було б непростимим гріхом проти рідного краю й проти історії. Те ж саме і щодо Вас. Ви ж повірите, любий Товаришу, що не комплімента ради, але й з найглиб- шого мого переконання я кажу Вам, що Ви — ідеальний посол України в Австрії. Ніхто Вас замінити не може, се ілю- зія. Я бачу, що Ваше посольство зложене прекрасно, як гар- ний оркестр, — але забрати дірігента, се значить вийняти душу; зразу все тратить свою цільність, свою гармонію.
Я не смію навязувати Вам своїх думок, не хочу Вас умов- ляти. Я просто — не як міністр закордонних справ, а як українець-громадянин благаю Вас: коли є для Вас хоч най- менша змога, — не кидайте Вашого поста!
Пан посол Цегельський на словах іще буде говорити з Вами про все, що я тут пишу».
12
В’ячеслав Липинський знався подавно з Лонгином Цегельським, як і з багатьма львів’янами, які мали у Відні поважні справи. З інтелігентним, добре освіче- ним Цегельським йому було завше приємно зустріча-
тися ще й тому, що мав цей чоловік якийсь особливий дар з невимушеною наївністю дивлячись в очі, говори- ти цілком протилежне та суперечне баченню співбесід- ника, — почуте таке від іншого могло б дратувати, збу- рювати і каламутити душу; але ж ні, цілковита відсут- ність лукавства, — хоч ложкою пошкреби, а не вдасть- ся його знайти, — відсутність того, що звуть «два пишу, три маю в пам’яті», неминуче обеззброювала.
Зізнаюся у гріху, — мовив Липинський по оповіді Цегельського, тоді секретаря внутрішніх справ у захід-
ноукраїнському урядуванні. — Зізнаюся в справжні- сіньких завидках до галичанського посполитства. Вихована в послуху до свого національного проводу, тільки така громада здатна витримати потугу тепе- рішнього польського натиску. Той послух не дасть під- нести чванливу голову українському Хамові, який в степовій Україні почувається куди привільніше.
То, здається, Гейне казав, що перш, ніж любити народ, слід повести його у лазню, — всміхнувся одни- ми очима Цегельський. — Хамове насіння нинішні вітри у всеньких краях розвіяли. І до нас те добро занесли. От недавно військовики на несвіжу голову з добрадива арештували кілька жидів, в тім числі док- тора Райха, чоловіка всіма поважаного, посла до пар- ламенту колишнього і до сейму… Те нашого комісара у Станіславові Лева Бачинського, може, з ним доводи- лося зазнайомитися, так збурило, що заявив про резиґнацію. Винних в безчинстві скарали, але у жидів довіри до влади, звісно, не збільшили. Або інші вій- ськовики, що докумекалися за ніч поздирати всі поль- ські вивіски на крамницях — ніхто цього, певне, їм не заряджував, ті вивіски постепенно без примусу стали самі господарі на українські мінити…
Цегельський примовк на якусь мить, щось на думці зважуючи, сумніваючись, казати далі йому чи ні, врешті ваги невидимі ті приспинилися.
А я ще й в особистій справі до вас, пане В’ячеславе, може, матимете змогу на поміч. Звісно, я також не складатиму рук.
І гість оповів про прикру пригоду, що сталася з рід- ним батьком його, Михайлом Цегельським, літньою вже людиною, головою повітової Української Національної Ради, священиком, що в Кам’янці-Стру- миловій сорок чотири роки прослужив.
А сталось таке: комендант повітової військової команди, зукраїнщений чех, який любив оковитої
перехилити зайвину, у самісіньку латинську великод- ню п’ятницю арештував уночі всіх латинських свяще- ників у повіті. До повітового комісара ще зранку поча- ли збиратися вірні католицького обряду, німці і чехи, українці і поляки мазурського наріччя, люд, що здав- на голосував у віденський парламент за українських кандидатів, а зараз природно прийняв українську дер- жавність.