Частина чимала селян-латинників прибула до домівки Михайла Цегельського, як знаного і шанова- ного у краї чоловіка, йшла пішки та їхала фірами з віддалених сіл цілими делегаціями.
— Великдень заходить, — жалілися селяни. — Ні- кому сповідати, нікому Великодні служби правити. Та й чим же вони завинили?
Подивовані і цілком необізнані отець Цегельський та комісар Петрушевич негайно направилися до укра- їнського військового коменданта.
Що то має значити і хто доручив?
Комендант, навіть з крісла не вставши, мовив неслухняним вже з ранку язиком:
— То вороги… А мені ніц ніхто не доручав. Ми самі, бо цивільна влада надто з ними вже цяцькається.
На злегка розчервонілому обличчі коменданта заявилася посмішка, неповна така, впівсили, зате на повну силу проступали крізь неї всевладність і млосна всесильність: бо й примха моя, чи просто хотіння, говорила та посмішка, для всіх вас навколо мене є незрушним законом.
Тим часом тисяч до трьох люду з усього повіту ж зібралося на захист своїх душпастирів. А священиків арештованих, серед них більшість давно була вже сивочола, з ночі тримали на подвір’ї, просто неба на холодному весняному дощі і пронизливому вітрі. Ще такої погоди гнати їх мали пішки до залізниці, за чотири старомірні милі.
Провокацію п’яного коменданта пригасили, зате опісля, як зайняли поляки Камінку, такі ж нерозумні голови з іншого боку арештували для помсти старень- кого Цегельського, і сидить він тепер в підземеллі давньої касарні у Львові.
Уперше Липинський на обличчі гостя вгледів якусь розгубленість чи, ймовірніше, ніяковість; ця людина, подумалося, не звикла просити за себе, хоча тільки крем’яне серце не зрозуміє тут синівського обов’язку.
— У мене є цілковите порозуміння з папським нун- цієм у Відні, — Липинський, тим паче, був вірним римо-католицької церкви. — Я зроблю все можливе. Нунцій невідкладно зв’яжеться з кардиналом Ратті у Варшаві.
Мине небагато часу — і Михайло Цегельський, який вирятував безневинно арештованих ксьондзів- латинників, той самий довголітній декан, голова пові- тової «Просвіти» та віце-маршалок повітової ради впродовж двох десятиліть, вийде-таки врешті з ареш- тантського підземелля.
А відкликати свою заяву про демісію Цегельський В’ячеслава Казимировича таки вговорив…
13
Кілька фотографій, що їх тримав у руках Липин- ський, пекли йому пальці, мов то був не звичайнісінь- кий глянцевий папір, а розпечена на багатті бляха.
Брат Станіслав, який вирвався до Відня на день-дру- гий, привіз В’ячеславові фото з Затурців.
Ось цим полем він бігав малим поміж житами, що переджнивними хвилями колихалися, бігав, сторож- ко озираючись: а чи не вихопиться раптово русалка? Старі люди в селі оповідали, що цієї пори бродять в
житах краси неймовірної підступні русалки, у довгих білих сорочках, із зеленим волоссям, що спадає аж до колін, — за гарними хлопцями полювати вони полюб- ляють, от заманять чарівною піснею, а тоді до смерті залоскотати можуть... Хто побачить русалку, то буде щасливий, тільки розказувати про зустріч не слід ніколи й нікому, бо ще лихо яке причепиться. Тож озирався, як біг хлопчаком поміж житами, оглядався зі сподіванням і водночас з острахом.
Не колихалися жита на тій фотографії, що привіз Станіслав, натомість на полі, що його знав змалку, були якісь вирви, лише сіра, зранена й понівечена земля, вздовж і впоперек окопами зрізана, мов то була не родюча споконвіку нива, а поверхня чужої й досі не знаної планети, поспіхом змальована недбалим олів- цем якогось аматора.
Ти ж знаєш, що трапилося з нашим маєтком наприкінці весни шістнадцятого, — казав Станіслав, відвернувшись чомусь до вікна. — Але знати замало, хоч на фото побачити слід.
Брат писав В’ячеславові, як випрасувала розпечена праска Першої світової волинське село Затурці й усе навколо, як пройшлася безжалісно їхнім родинним маєтком. Восьма армія генерала Каледіна, точніше розвідники її сорокового корпусу, ще тридцять першо- го травня захопила Затурці. Супротивник раз по разу відкидав війська росіян, але й сам не втримався. До десятого червня, у час безперестанних боїв, Відень з Берліном перекинули сюди війська з інших фронтів, тут уже діяла велика австро-німецька група генерала Лінзенгена у складі вісьмох піхотних і одної кавале- рійської дивізії. Своєю чергою росіяни стягнули зві- дусіль сили, а генерал Брусилов доповідав у ставку: