Утрати восьмої армії надто великі. Становище критичне, без подальшого поповнення скоро ні´ з ким буде йти у наступ.
Марно виглядав генерал ту поміч за димами, що знімалися над хатами, над обезлюднілими селами та випаленими полями, димами, що затягували весь вид- нокрай. Врешті знекровлені обидві сторони перейшли до позиційного протистояння — і так уже перестрілю- валися вони, рвучи на шмаття безневинну землю, доки не рухнули, не посипалися обидві струхлявілі імперії — Австро-Угорська і Російська.
…Бідні мої Затурці, думав Липинський, одних ева- куювали, вивезли з пожитками куцими у далекі краї, інші самі розбіглися світ за очі від вогненної тої біди, як же непросто буде колись відродитися… А вже у селі став творитися перед війною дух осілого люду, дух українства: потроху твої земляки перестали відчувати себе просто тутешніми…
Снаряди, що падали на переджнивні поля, вулички і домівки Затурців, рвали не тільки землю, вони роз- ривали невидимі ниті спільноти людської, творені впродовж століть, — хтось, може, сюди повернеться, а комусь боляче буде навіть глянути на головешки і попіл на рідному, ще прадідівському отопчищі...
— З усього маєтку, — казав Станіслав, так само невідь-що видивляючись у вікні на віденській вул- ці, — вціліли частково лише стайня і дім. Росіяни винищили половину лісу, австрійці цього не робили не тому, що ліпші, а з вигоди військової, задля маскуван- ня розташованого там свого вояцтва.
А ще брат оповідав, що навіть найвищих врожаїв за багато літ не стачить, аби до життя повернути змарно- вані й зриті поля, угноїти та хімією здобрити їх, бо з дна окопів поверх родючого шару викинуто мертвий ґрунт, заморочливої праці вартує стягнути колючі дроти, що поснували щетинистим павутинням чималенько з семисот тринадцяти гектарів маєтку, — і коштів забракне, і рук людських. Тож Станіслав домовляється з варшавським товариством «Агрінком» про відбудову
тартака, в банку бере кредити, малоземельним селянам землю здає в оренду… Гуральню добре було б відновити, бо від неї лишився один лише котел, та й той простреле- ний. А ще сушарка для хмелю, а ще…
Одні Хами, подумалося В’ячеславові, пустили за вітром мій хутір у Русалівських Чагарах, де не так про зарібок гадалося, як мозолями хотілося ствердити, що на цій землі повноправен лише хлібороб, інші в такій же хамській подобі, вдягнуті незалежно в російську, австрійську або німецьку уніформи, понівечили-сха- мили родинне його гніздо, так довго, з любов’ю та пошануванням до цього куточка землі лаштоване.
Але як узяв Липинський наступне фото, то сперш тільки глипнув кілька разів повіками, бо ніяк не тямив, що перед ним на знімку, тоді, як забракло повітря, розстебнув комірця сорочки.
— Боже, — тільки й здужав на слово, розпізнавши в руїнах силует затурцівського костелу Святої Трійці. У цьому храмі його охрестили, тут він приймав перше причастя, тут моливсь і вслухався у звуки ста- ровинного органа — ті звуки підносили душу людсь- ку, змивали з неї намули, світ знову ставав прекрас- ним і чистим, мов повертався дивом в Творіння най-
перші дні…
14
От якби хто вигадав таку лінійку чи кравецького аршина, думав Липинський, яким можна відміряти початок і кінець обов’язків українського посла в сто-
лиці Австро-Угорської імперії, так вправно й хвацько відміряти, як відміряє полотно перекупник на гала- сливому і строкатому луцькому базарі. Він посміхнув- ся сам до себе, пишучи чергового листа своєму мініст- рові, бо не існує такої лінійки й такого аршина, слава
Богові, може існувати лишень відчуття потреб своєї держави.
«У Відні дня 10.VIII.1918
До Вельможного Пана Міністра Закордонних Справ у Києві
В залученню маю честь переслати поданнє Бюра куль- турної помочи для населення окупованих областей до Пана Міністра Просвіти з прелімінарем видатків на утриманнє українських шкіл на Волині в 1918/1919 шкільнім році, та прошу о переданнє сього подання по приналежности з при- хильним заопініваннєм.
Посол Української Держави у Відні В. Липинський».
А в Кам’янці-Подільському в цей час, звівши риш- тування на будинку недавнього технічного училища, веселі маляри на блакитному полі виводили золотими кирилівськими літерами «Кам’янець-Подільський державний український університет». Міністр освіти Української держави Іван Огієнко, зовсім забувши міністерський чин, бігав хлопчаком поверхами та май- бутніми аудиторіями: то балакав з майстрами, то вер- тався в кабінет на перемовини з кандидатами в профе- сори. Ще сімнадцятого серпня гетьман Скоропад- ський узгодив законопроект про відкриття нового навчального закладу. Перед тим рада лекторів Київ- ського українського народного університету навдиво- вижу одностайно, що рідко бувало, проголосувала за призначення Огієнка в. о. ректора — тепер він мав якось поділити сам себе між Києвом і цим містом: якби спитати тоді, де він мешкає нині, то найточнішою від- повіддю, певне, була б: «У вагоні».