следует разогнать. В том виде, как он существует сей- час, университет компрометирует соввласть».
Тієї осені 1918-го, якраз на початку, видалися кіль- ка таких погожих днів, що нестерпно кортіло кинути все і просто побродити віденськими парками — неспіш- но собі брести, шурхотіти й човгати безтурботно ногами в опалому листі, що чистісіньким золотом зблискувало та переливалося, хіба що не здатне було металом ви- дзвонювати, або, сівши на лавку, дивитися, як відрива- ється раптом кленовий листок і, злегка гойднувшись, наче вагаючись сперш, робить коло, потім друге, повільно все більшим колом ширяє, щоб спокійно й покірно лягти у тебе до ніг. Але на розкіш таку В’ячес- лав Казимирович аж ніяк сподіванок не мав, бо щоден- ні клопоти спадали рясніше листя на охайних доріжках у віденських парках; на додачу ще й хворість нова нега- дано приключилася. У приватному листі він тільки мимохіть якось докинув: «Я Вам не писав, що у мене з прищика на шиї, котрий зробився ще в Київі і на кот- рий я не звернув уваги, витворився нарив. Коли мені тут його розрізали, оказалась гангрена, і на другий день мені зробили операцію, вирізавши всю згангреновану часть до самого горла».
— Кільканадцять годин пізніше, — філософськи розмірковував лікар по операції, перебираючи пова- гом пальці, мов відраховував ті години, — і стругали б вам дошки на останню хату.
На якийсь час Липинський візити та прийоми зму- шений був перекласти на Токаржевського, але до Пауля фон Гінце, державного секретаря закордонних справ Німеччини, був змушений їхати сам — не впер- ше вони мову вели про відносини з Польщею.
Як постав Липинський ще з бинтовими пов’язками, в бандажі на порозі у держсекретаря, то той тільки спантеличено й перелякано повіками кліпав, мов ото
заявився до нього привид із замку Шонбрунн і заточу- ється зараз у дверях. Але нівроку, добре пройшла роз- мова, чемно та привітно прийняв, обіцяв, що укра- їнські інтереси в перемовинах про Польщу будуть взяті під пильну увагу.
Несподівано для себе В’ячеслав Казимирович у хво- рості своїй навіть користь знайшов, бо тепер, позбав- лений на деякий час зустрічей, міг щільніше попра- цювати і з шкільництвом, і з пресою. Давно перестали світитися й зблискувати вогники з вікон на нічних хвилях Дунаю, а він все ще шелестів газетами, ноту- вав і ставив галочки чи знаки запитання на полях видань — знаків запитання чомусь з’являлося дедалі більше. Висновки інколи, по роздумах, випливали цілком несподівані, коли зосереджено прослідкувати шляхи-доріженьки інформації, а ще приводи публіка- цій. «Звертаю Вашу увагу ось на яку справу, — напи- ше в листі до Дмитра Дорошенка. — При австрійсько- му командуванні у Київі єсть такий п. Herman, Vertreter des Kriegspresseguartiers. Се польський жид, який, між инчим, все присилає тут до Відня справозданя, що на Україні ніяких Українців немає, що ніхто по українськи не говорить і т. ин. На підставі його рапортів АОК припинило видавання часописі
«Відродження України», яка посилалась в великім числі на Україну і яку сей пан нищив, пишучи, що розносчиків, які її продають, б’ють на вулицях. Одночасно за його посередництвом «Последния Новости» закупили тут велику кількість паперу. Він звістний ще тим, що зорганізував антиукраїнський шпіонаж у Київі. Треба б, думаю, зажадати, щоб сього пана забрали з України».
15
Інколи видавалося Липинському, що доля людська чимось нагадує мандрівку одинокого плавця на бла- генькому човнику, який долає велетенські і грізні
океанські хвилі: то підносить велика вода той човник угору, певність якусь вселяє і вже з гребеня хвилі горизонт вдається уздріти, а то знову кидає униз, у бездну, аж від того піднуджує, і тепер плавцеві треба махати якомога прудкіше веслом, аби не накрив його вал води за спиною.
— Дозвольте Вам передати, Ваша Світлосте, рати- фікаційні грамоти Берестейського договору, підписані власноруч німецьким імператором Вільгельмом ІІ і болгарським царем Фердинандом, — як вимовляв ці слова В’ячеслав Липинський у серпні 1918 року в Києві, звертаючись до Павла Скоропадського, то голос його трохи хрипів, мов необачно напився напровесні надто холодного березового соку. Українська справа таки відбулася. Ратифікаційними грамотами з турець- кою стороною він уже обміняється після повернення до Відня з Києва.
Уже двадцятого липня, навіть два тижні не випов- нилося по тому, як вручив він вірчу грамоту міністро- ві Буріану, барон Микола Василько влаштує прийом у Відні на честь українського посланника. Австро-угор- ський міністр Іван Горбачевський, довічний посол ві- денського парламенту Юліан Романчук, посли Кость Левицький і Євген Петрушевич, митрополит Андрей Шептицький слово «Україна» теж вимовляли інколи голосом, мов і вони необачно сьорбнули того надміру холодного соку березового.