За Холмщину граф Буріан тріпав нерви Липин- ському так, як тріпають лляне волокно у терниці
удома в Затурцях, ще й гребінкою прочісувати не забу- вав. Дійшло врешті до гострої розмови з міністром:
Ми отримали від свого правительства повідом- лення про те, що цісарське королівське правительство Австро-Угорської імперії анулювало дане ним при заключенні миру в Бересті зобов’язання, — Липин- ський говорив різко і категорично, бо граф виморив В’ячеслава Казимировича так, що й в очі йому не хоті- лося зараз дивитися. — Правительство ваше мало най- пізніше двадцятого липня сего року предложити зако- нопроект про виділення від королівства Галичини областей Східної Галичини і злучення їх з Буковиною в один коронний край. Предложення мало одержати силу закону. Факт цей був потверджений вашою ексе- ленцією у розмові зі мною двадцять четвертого липня сего року.
Багатодосвідчений царедворець, дипломат і фінан- сист Буріан крутився, як на полюванні лис, який потрапив в загінку, але все ще не вірив, що його пра- порцями обклали навкруг.
Ваша сторона не виконує зобов’язань, — і граф узявся на пальцях, немов школяр, що інакшої лічби не відав, перераховувати недопоставлене збіжжя, м’ясо та інші продукти.
«Холера б тебе вхопила, — подумки лаявся Липинський, поки граф метеляв хвостом, вигадуючи все нові аргументи, аби викрутитися від виконання Берестейської угоди. — Мало тобі врізав тоді прем’єр по писку, якщо я тільки не сплутав тебе з іншим міні- стром».
Віденські українські парламентарі якось йому опо- відали, як на одному з засідань прем’єр раптом почав незрозуміло чому смикатися, то біліти, то червоніти, підскакувати на сидінні, мов то була під ним гаряча
пательня. А врешті зірвався з місця, та як вліпить під вухо найближчому міністрові, здається, то був Буріан,а тоді ще й з другої руки почастував…
Що там скоїлося? — у перерві спантеличено запитували в депутата Дідушицького, який поряд з ними сидів.
Та я шпилькою штрикав в одне місце прем’є- ра, — зізнався парламентар, що був мастаком на екзо- тичні вигадки. — А прем’єр подумав, що то міністр…
«Мало, таки мало тобі, графе, — злився Липин- ський, — відважив по щирості тоді прем’єр».
Кілька місяців вовтузився, як кіт із салом, В’ячес- лав Казимирович з лукавим графом, навіть радив Дмитрові Дорошенку вдатися до крайніх кроків. Якщо, мовляв, Австрія відмовляється від ратифікації Берестейської угоди чи Холмщину прилучать до Польщі насильно, то слід відкликати з Відня наше посольство. Це болючіше вдарить по Австро-Угор- щині, аніж Україні завдасть збитку, бо Австрії їсти хочеться, вона потребує більше економічних відносин з Києвом. А у Відні на той час можна лишити хіба одного урядовця для полагодження тих чи тих поточ- них справ.
Після того, як до Берліна з’їздили гетьман, Федір Лизогуб і Дмитро Дорошенко, таки все розв’язалося на дипломатичному рівні. Вже й Олександра Скоро- писа-Йолтуховського призначили губернським старо- стою Холмщини і Підляшшя.
А ще до Липинського прийшло визнання — як до історика та літератора. Років шість чи навіть більше збігло, як праці, що їх написав В’ячеслав Казими- рович, раптом набули нового звучання. В газеті
«Діло» за п’ятнадцяте серпня 1918 року в «Листі з України» він знайшов відгук про власну кни-
гу: «Популярною серед української інтелігенції в Галичині була книжка теперішнього посла укр. Держави у Відни п. Липинського «Z dziejów Ukrainy». Не знати, чи автор був певний, що його книжка відо- грає колись таку велику ролю в життю української держави. Наклепи польської преси на українство, — а спеціально на українську державу — заєдне вислізу- вання, відсуджування українського народу від всякої культури, твердження, що в українськім суспільстві жиє лиш дух руїни й анархії — обурили багато тутеш- ніх одиниць, які були римо-католиками і стояли осто- рінь українського життя. Ці люди почали вертати до українства — українською мовою. І то гарною воло- діють добре, бо навчились її прямо від народу. Поміччю в повороті до народу стала книжка п. Ли- пинського. Трудно її дістати, а за відступлення пла- тять грубі гроші. І зустрінете нині ще недавного ніби- то «поляка», як він з завзяттям студіює цю книжку, а наслідок — він віднаходить себе — він стає українцем. І приходиться мені — коли на те гляджу — сказати щире «спасибі» авторові, бо ролю, яку сповняє сучас- но його книжка, згодом щойно належно українське громадянство оцінить».