…І раптом той човник з плавцем поміж безкраїх хвиль океанських, поминувши черговий пінистий гре- бінь, стрімко пішов униз — рухнула Австро-Угорська імперія, так і не встигнувши обмінятися вже навіть виготовленими грамотами про ратифікацію Берестей- ської угоди, спалахнуло і гоготіло полум’я революції в Німеччині, губернського старосту Скорописа-Йолту- ховського арештовано у Бересті, щойно настала на терені влада польська…
16
Павло Скоропадський вийняв кишенькового го- динника, з яким не розлучався ще з окопів Першої сві-
тової, і підніс його трохи ближче до очей: за п’ять хви- лин північ. «Певне, через п’ять хвилин почнеться від- лік останніх годин твого гетьманства», — подумалося мимохіть, цілковито спокійно, без найменшого при- смаку прикрощів, страху чи жалкування.
До кабінету зайшов німецький штабіст.
Вам потрібно невідкладно вилітати вже вранці в Одесу, варіантів інших нема, бо всі шляхи перекрито. Становище тяжке, то не просто бунт Директорії, то народне повстання.
Скоропадський тільки головою крутнув роздрато- вано, мовчки підійшов до вікна і відчинив його поло- винку: десь подалі, здається, біля Жулян, запізнілою грозою рокотіли гармати, війська Директорії набли- жалися щодня, навіть щогодини. Ні, він не збираєть- ся нікуди їхати, і летіти так само не має наміру, він залишатиметься тут до кінця. Розрядити цю грізну братовбивчу напругу могло, звісно, невідкладне при- буття французького посланника в Одесі Еміля Енно, який представляв, казали, реально держави Антан- ти — посланника напевне послухали б. Бо ж саме заради піддобрювання до тієї Антанти, задля спроби її на свій бік перетягти і видав він злощасну грамоту про федерацію з Росією; грамота стала хіба приводом, та ніяк не причиною повстання Директорії. Але теле- графні лінії перерізано, обмінювалися радіограмами. Та й той зв’язок був ненадійний, і марно міністр закордонних справ годинами висів над плечима ради- ста та нізащо лаяв на всі заставки ні в чому не повин- ного чоловіка.
До вас прибув, як парламентар, командувач Січових стрільців полковник Коновалець, — вранці доповів ад’ютант.
Я не можу його прийняти, — відказав чомусь від- разу, з незвичним для себе поспіхом, який спричинив- ся швидше образою на січовиків, що підтримали Директорію, аніж тверезим розсудком. За той поспіх Скоропадський шкодуватиме і через роки.
Гетьманові військовики спершу переконано тверди- ли, що Київ їм вдасться втримати, потім він побачив, що вони вагаються, і тринадцятого листопада ще раз перепитав, а скільки ж насправді днів військо здатне вистояти в облозі.
Два дні, — була відповідь, але й то непевна.
Ні, він не виїде до останнього, гетьман вірить у свою долю, хіба дружину попросить прихиститися в надій- них знайомих. В разі ж крайньої потреби розпорядив- ся тільки, щоб прохідний двір по вулиці Левашівській залишили відкритим, так він пройде у штаб і звідти на конспіративну квартиру.
О третій ночі його розбудили.
Вам термінова телеграма, — подав ад’ютант аркуш паперу.
Винниченко від імені Директорії вимагав негайної ліквідації гетьманства.
Скоропадський тільки скривився і знову приліг, відвернувшись до стіни обличчям.
О сьомій ранку гуркіт гармат посилився і гетьман викликав чергового офіцера.
— Наші підрозділи відходять на другі позиції, — відповів той, відводячи погляд.
«Отакої, — подумалося йому гірко. — Гарантували два дні протриматися, насправді ж на три години заледве стачило…»
А комендант, що зайшов опісля, попрохав відпу- стити частину особистої охорони: треба виручати інших бійців підрозділу, яких вночі роззброїли.
Тепер гетьман лишався вже зовсім сам.
Спокійним кроком Скоропадський пройшов у свій кабінет, аби забрати найважливіші документи.
Чого ж воно так, думалося між ділом, як відбирав найсуттєвіші папери, він свідомо ішов на каторгу, аби змучена ця земля і люд дихнути легше могли, аби життя не було насильством пронизане і справа, і зліва, як досі. Він змушений був, як циркач за контрактом, балансувати та викручуватися між австрійським монаршим двором і німецьким імператором Вільгель- мом, між білими арміями і червоними, між всіма отаманами вже тутешніми, яким немає рахунку, між варягами, що перли очманілою і вчаділою ордою на твою землю, і зайдами та варягами, якими її заселяли насильно та вперто чужі правителі впродовж минулих віків… Згадалась чомусь остання розмова з Липинським, як приїжджав той на кілька днів із Відня.