А це опис допитів та його останніх днів, — мовив Андрій Жук і поклав на стіл Липинському окремий аркуш паперу, мовив так, наче йому щось заважало говорити, мов камінець який десь у роті тримав, ска- зав і відразу вийшов.
В’ячеслав Казимирович повільно читав, як свої катували полковника Болбочана в останню ніч, як кров’ю стікав і врешті збожеволів.
Симулює! — не вірили і катували далі.
Спершу двічі виводили його на розстріл, копали яму і стріляли сліпими патронами. А наприкінці дня двадцять дев’ятого червня було винесено вирок — такий самий, як раніше виносили йому по черзі боль- шевики і білогвардійці.
Вивели Болбочана востаннє на розстріл, і стрільці підняли рушниці.
Вогонь!
Натомість тиша стояла, навіть дихнути стрільці боялися.
Удруге лунає команда:
Вогонь!
І цього разу тишу ніщо не порушило, лише зловісно каркнула десь збоку ворона.
Тоді начальник охорони, розчервонілий, мов буря- ковим соком щойно вмивався, вихопив пістолет, вистрелив напівпритомному в голову і за комір пово- лік до готової ями.
Липинський, не дочитавши останні рядки, раптом знову закашлявся, той ядучий нічний дим пік і роз’їдав побиті ще окопною бідою легені, він судорож- но й жадібно заковтував повітря, тримаючись руками за груди…
Урешті, як попустило трішки, без вагань узяв перо і чистий папір — Липинський писав заяву про власну відставку.
— Факт розстрілу отамана Болбочана, — не втихо- мириться душа і через роки, — се тільки вище, видні- ше полум’я того процесу самоспалення, в якому зго- ряє наша хата…
18
Ще як заява про демісію Липинського під стукіт коліс на розхитаних в час безладу рейках котилася у поштовому вагоні до Києва, то дізнався В’ячеслав Казимирович обставини першого свого звільнення
опісля зречення гетьманства Скоропадським. Якраз на Різдво 1919 року, як побігли діти попід вікна пана- господаря заколядувати, а самі урядовці вже облизу- валися подумки в передчутті святкової вечері, департамент чужоземних зносин МЗС УНР ухвалив рішення про звільнення всього складу віденського посольства і передачу справ Миколі Троцькому, секре- тареві представництва.
Повідомлення офіційно мав зробити Модест Левицький, що якраз перебував у Відні після дипло- матичної своєї роботи в Атенах. Але як дізнався про рішення департаменту барон Микола Василько, дип- ломатичний представник Західноукраїнської Народ- ної Республіки, то зовсім забув нараз свій багатющий дипломатичний та парламентський досвід і тільки руками сплеснув, мов селянка яка в його рідному виж- ницькому краї:
Не робіть цього, Модесте Пилиповичу!
Брехати, Миколо Миколайовичу, хоч уже й вуса посивіли, а все не навчився,– похмуро опустилися ті вуса в Левицького.
Христа ради, задля справи нашої, — зовсім не дипломатичним тоном благав барон, визнаний автори- тет у цьому товаристві, який так багато зробив завдя- ки своїм європейським зв’язкам при укладанні Берес- тейського миру; чоловік з того аж спітнів і взявся залисини витирати поспішно, але якось кумедно так, як промокашкою чорнило вимочують.
І таки укоськав Модеста Левицького.
Що діється в нас? — голодними очима запитував Липинський у гостя. — Ми тут зовсім одрізані і розіб- ратися не в силах. Може, ви, хоч на макове зерня, зві- домі?
Та я ж в Греції був, — віднікувався Левицький, бігаючи очима кабінетом, мов шукав, де подіти ті очі, прихистити чи знайти їм надійну схованку.
Для мене се надзвичайно важно знати, — підо- зріло глипав на колегу недавнього В’ячеслав Казимирович. — Справа наша уся поставлена на кар- ту, один незручний хід — і все може бути програне, і надовго. Я писав Дорошенкові, але не маю відповіді, дні ідуть, тим часом ні слуху, ні духу…
У передостанньому абзаці того листа, як зойк, звучали слова: «Отже ще раз прохаю дуже — напи- шіть докладно про все. Думаю, що не відмовите мені, во імя хоча би тої спільної праці, яку вели ми з Вами і яка страшенно трагічно не склалася так, як ми того з Вами бажали».
Змовчав тоді Модест Пилипович, уперше в житті насправді збрехав, — дорікав сам собі він ще довго.
В’ячеслав Казимирович потім дізнався про те мимо- вільне малодушшя Модеста Левицького. Але й крихти образи чи зла не тримав за душею, йому сам Микола Василько про те розказав, та ще й просив пошкодува- ти Левицького — у далекій Греції навічно в землі спочиває дружина, син на руках, сам же Модест Пилипович зоставався без роботи, без засобів для про- життя, з таким непевним майбуттям своїм, як у пониззі тумани осіннього досвітку в його такій же далекій Вихилівці на Поділлі…