Ревнивим оком на справу Липинського, Скоропад- ського та їхніх однодумців відразу ж накинули ті, хто хотіли так само добра землі своїй і своєму людові, хоті- ли, аби чужий черевик не топтав більше зерня ні в полі, ні в душах, не пливли чорні дими над селами і полями, — та кожен сповідував правду власну та її мав за найправовірнішу. Ще тільки з вікон вагонів на вес- няні поля виглядали, їдучи до Відня, учасники пер- шого зібрання хліборобів-державників, як уже в департаменті чужоземних зносин уряду УНР в екзилі лежали папери про ті наміри, повідомлення з грифом
«таємно» і «дуже таємно» про контакти Скоропад- ського не лише з гуртом В’ячеслава Казимировича, а й з полковником Зеленським, німцями Альвенслебе- ном і майором Гассе, про барона Кноррінга з близько-
го оточення гетьмана, який задля його справи щільно працює з американськими і англійськими банками; щоправда, відзначалося, «із московськими кругами гетьман не зноситься». Нерідко в ті папки з таємними грифами поряд з правдивими вістями прилітала
«качка», яка лопотіла бозна-звідки взятою чуткою про двадцятитисячну армію на теренах Чехії для Скоропадського, що ось-ось піде через Бессарабію в Україну.
Зелена жаба завидок ураз пристрибала, як дійшло про продаж Скоропадським жінчиного маєтку в Британії за двісті мільйонів німецьких марок; окрім завидок до Яфета була й зрозуміла тривога, бо ж за такі кошти чималенько різного можна вчинити.
Своя правда у віденському тижневику «Боротьба», в редагованій Володимиром Винниченком «Новій добі», у журналі «На переломі» Олександра Олеся, якому неймовірно хотілося чистий духовний простір в еміграції витворити, та все чомусь не завжди вдавало- ся. А найбільше дратувало В’ячеслава Казимировича, що замість зведення цільної, знаної вже раніше геть- манської держави, десь взялася єзуїтська потуга роз- дерти, розшарпати і розшматувати люд на «кляси» й
«прошарки», які мають між собою на смерть чубити- ся; звідси й хотіння у тій шарпанині від немочі власної частенько жар загребти чужими руками. Без вихиля- сів він викаже те Андрієві Жукові:
Сьогодні Винниченко на своїм «посліднім» від- читі заявив, що проти «української реакції» і «укра- їнської буржуазії» він готовий знов увійти в союз з Російською комуністичною партією. Отже ж, що дивуватися сій «буржуазії», — а принаймні тій її неідеалістичній частині, яка хоче їсти галушки укра- їнські не менше Винниченка зо всякими Р.К.П. і заключає союз чи то з Росією, чи то з Польщею.
Так було, так буде, доки в її духовнім життю провід вестимуть глупі хитруни типу Винниченків, Клименків і т. п., у яких єдиним щирим і нехитрим єсть їх зненависть до «панів»…
Ще Липинський полюбляв згадувати, як Сергій Єфремов передражнював манеру письма винниченко- вого:
Таж Винниченко не пензлем пише, а щіткою, — і Єфремов руками розмахував, як той щіткою незграб- но та неоковирно орудує.
Мило так і запобігливо всміхався Іван Полтавець- Остряниця, як був при правлінні Скоропадського генеральним писарем. А тут раптом долоні чомусь засвербіли, взяти самому в ті долоні булаву гетьмансь- ку захотілося: відколюється і власне козацтво засно- вує. То в Мюнхен переїжджає і дружбу з майбутнім міністром східних територій гітлерівської Німеччини А. Розенбергом заводить, то бачать його в оточенні монархістів російських, то подейкують про його пере- мовини ген з неблизькими куклукскланівцями…
Я нелегально вернувся в Україну і воював у Холодному Яру проти большовика, — каже він, і ніхто йому чомусь не вірить. Українське національне козаче товариство (УНАКОТО) невідомо звідки раптом має чималі кошти й починає діяти, окрім Австрії та Німеччини, у Фінляндії, Естонії, Польщі, Румунії, Чехословаччині, Болгарії, Марокко і навіть… Ватикані.
В’ячеслав Казимирович тепер багато писав. Писав, аж руку інколи зводило направець, він вставав, ходив кімнатою і розмахував тією рукою, мов гіпнотизер, що приспати хоче на сцені довірливого глядача-добро- вольця, а як уже зовсім від болю у грудях заливав очі піт, то пробував далі писати лежачи. Полтавцю- Остряниці він незадовго відповість:
«Основною прикметою українських людей єсть повний брак патріотизму і зненависть до своїх власних земляків. Оця основна прикмета приймала в історії ріжні форми: князівської, магнатської, шляхетської, козацької і врешті сучасної отаманської та інтелігент- ської «партійної» гризні та анархії серед українських верхів, і такої самої анархії — боротьби села з селом, кутка з кутком, і взаємної ворожнечі та взаємного недовіря — серед українських низів…»