Мов продовження давньої суперечки з Володи- миром Винниченком про «соціалізацію», «панів» та
«буржуїв», звучатимуть його слова з «Вступного слова до читачів з ворожих таборів», що передуватиме
«Листам до братів-хліборобів»:
«І памятайте Ви, інтелігенти українські, що народ український визволитись може лиш тоді, коли з пащі московської і варшавської метрополії він свою голову вирве. Голова його — це пани. Не тільки сучасні, а всяка, у всякій добі, місцева верхня — провідна і прав- ляча — верства, яку Ви — представники народу — свої- ми «очима завидющими і руками загребущими» всякий раз, як починається творення Держави Української, назад в Москву та Польщу заганяєте. Верству цю Ви му- сите до народу притягнути і з народом в одну націю звя- зати. А зробите це лиш тоді, коли панські сепарастичні українсько-державницькі стремління всіма силами своїми, всім Вашим впливом на народ, піддержите. Без цього вся Ваша українська — соціялістична, націоналі- стична чи як би Ви її не називали — праця, буде кон- вульсіями живого кадовбу з прищемленим верхом…»
Липинський тепер багато писав, писав сидячи, тоді лежачи, але як уже несила було, то диктував, а тоді прискіпливо, зиркаючи ревізором підозрілим на літе- ру кожну, чи нема тут до чого причепитися, вичитував текст і відправляв нарешті на пошту.
20
Оте роздоріжжя із казки згадалося мимовільно однодумцям Липинського, оте перехрестя, де камінь великий лежить і напис на ньому: «Направо підеш —
коня втратиш, наліво підеш…» А на камені чи то крук, чи ворона стара, аж сива, сидить, каркає так єхидно і зверхньо на подорожнього, насмішкувато поводячи з боку на бік сірим дзьобом. Мовляв, яку дорогу тут не обрав би, однаково нема певності, що на кожній лож- кою мед сьорбатимеш.
Як утворили у Відні союз хліборобів-державників, то подальші путі, видавалося, вибирали з глуздом: треба якось помирити колишніх супротивників полі- тичних, претендентів імовірних на український геть- манський престол — ерцгерцога австро-угорського Вільгельма Габсбурга, відомого як Василь Виши- ваний, і Павла Скоропадського. Проводу УСХД бачи- лося, що головнокомандувач збройних сил Скоропад- ський, довкола якого мали гуртуватися «українські державотворчі елементи», першим назустріч крок сту- пить, піде без гордині та зарозумілості і доручить Василеві Вишиваному під власним командуванням окрему військову операцію в Галичині. Тим паче, Василь Вишиваний увійшов у дорадчий орган, попе- редницю Ради Присяжних, Генеральну Раду.
То була б добра дорога, порозумінням вистелена, на якій ціль бачилася б наприкінці, виднілася чітко з-по- між заростей безтолкових та чагарів.
Гірко всміхався Липинський, бо на камені отому, що на казковому перехресті лежить, у житті сиділа не одна єхидна й насмішкувата ворона, а цілісінький виводок: і кожна з різномастої української еміграції каркала по-своєму, клювала розлючено час до часу
найближчу сусідку, інколи навіть чубилися всі разом, аж пір’я над ними знімалося.
Спершу Вишиваний не погодився з дечим у статуті й регламенті хліборобів-державників.
Не згоден, — головою крутив, — то може витво- ритися цілком авторитарний режим.
А ще з того каменя на роздоріжжі ворона якась ерц- герцогові накаркала про буцімто польську заангажо- ваність Липинського. Те до решти заплутувало клу- бок, який і так заколошматили. Поступово мінявся тон у спілкуванні В’ячеслава Казимировича і Василя Вишиваного. Цілком щиро звертався Липинський 1918 року до ерцгерцога:
В історії наша державність і наша нація все хита- лися між двома полюсами — сходом і заходом. Це хитання не закінчилось і досі. У нас на сході хоч тяж- ко, але невпинно і твердо йде емансипація од східних пережитків, так само в Україні західній повинна йти емансипація од пережитків західних. Тільки очищені з впливів неволі знайдуться колись вільні сили України в своїй Вільній Великій Батьківщині. І тому я щиро радію, бачучи Вашу Цісарську Високість на сто- рожі наших західних границь. Радію мрією, що, мо- же, тут на заході родиться така Україна, котра своїм прикладом навчить свою рідну сестру по той бік Збруча. А що ніхто інший, як Ваша Цісарська Висо- кість, не зможе краще повести свій нарід до сього великого діла, то запорукою тому служать діла і слова Вашої Цісарської Високости.