Ні, — повторив Скоропадський, стиснувши зуби. Флігель-ад’ютант Павло Скоропадський супрово- джував, звісно, скрізь імператора, а від його, тренова- ного на війні, уважного ока багато чого не могло при- ховатися. Шпалери військ по вулицях та дорогах скрізь були завчасно вишикувані, аби, крий Боже, хтось не наблизився до царя. «Союз русского народа» і
«казацкие» полки оточили місто, поїзди з Полтави не відбували й не приїздили, на вулиці, розташовані біля місця святкування, нікого не допускали, чимало їх дро- том колючим обгородили — то не приїхав господар землі, то прибув переляканий і сторожкий окупант.
Ні, утвердився в думці тоді Скоропадський, він бойовий офіцер, не раз смерті дивився в приплющені очі і ще, як треба буде, не злякається глянути, але лялькою оперетковою та блазнем його не зробить ніхто.
Тож довго з ним провадили перемовини хлібороби- державники, довго не мали відповіді, довго важив і
зважував усе в душі Павло Петрович, доки дістали згоду однодумці Липинського.
21
Кахкав ситою качкою паровоз, пускав угору довгу цівку білої пари, рушаючи з віденського вокзалу, на прощання махали руками услід потягу ті, хто на перо- ні проводжав пасажирів, роз’їхалися учасники уста-
новчого зібрання хліборобів-державників, і Липинсь- кий найняв візника, вертався у враз спорожніле своє помешкання. Але не було у В’ячеслава Казимировича відчуття того полегшення, що звичне після справи доконаної, навпаки, клопітливі думки голову обсіда- ли, як наприкінці травня дрібна мошкара у мокру погоду обсідає худобину чи людину в рідних його Затурцях…
Можна ще підписати хоч п’ять засадничих і вельми правильних документів, сотворити кілька союзів або спілок, але все лишиться мертвим, зжовтілим від часу папером, як не буде твердого шляху, що ним той союз чи спілка рухатися має, як не буде твердої теорії. Такої твердої, як бруківка ота, якою стугонять під ним колеса найнятого візниці, — покладена бозна- коли, та бруківка століттями тепер людям слугує.
Так, В’ячеславе, тобі вже не треба, звісно, починати з чистого аркуша, який перед собою поклав і ото міз- куєш про заглавні рядки на ньому. Насамперед потріб- но заснувати видання, хай воно на перших порах ще не стане періодичним, прийдуть колись же ліпші ча- си, налагодиться регулярний вихід; навіть назву його обговорили й узгодили — «Хліборобська Україна». Ти видрукуєш у тому виданні свої «Листи до братів-хлібо- робів», он стос чималенький написаного на столі
лежить, і той стос щодня підростає. З пережитого, збо- леного і вимученого за останні роки ти дійшов для себе безперечного висновку, що бідою найбільшою і най- скулкішою став брак чіткої теорії побудови держави: один з даху волає почати будову, другий кличе сто- лярку найперше стругати, а третій ніяк не зважиться, чим той дім критимуть… Через брак того креслення, бодай начерку первісного, і чвари поміж теслів та мулярів безперестанні йшли і діло на підвалинах ще губили.
А як вже писав свої «Листи до братів-хліборобів», то принесла пошта від Андрія Жука привітання з юві- леєм, трішки гірким ювілеєм, трішки ностальгічно щемливим: то ж бо десятиліття збігло від таємної наради у Львові українських емігрантів і галицьких діячів. Як давно те було, коли ти запропонував створи- ти Український інформаційний комітет, почати видання «Вільної України», готувати меморандум для підвалин Спілки визволення України. Інформаційний комітет запрацює, жилавим вродиться, з виданням, на жаль, щастя не мали, а Спілка визволення в плоті й крові постане лише років через три.
То не десяток літ, то життя цілісіньке промайнуло, де за спиною війна світова, заметілі на розбурханій колотнечею революційною твоїй землі, життя непро- сте дипломата. Все відкинувши, взявся відписувати давньому приятелеві.
«9. ІІІ. 1921
Райхенав
Любий мій Товаришу!
Дуже сердечно дякую Вам за Ваші привітання з нагоди нашого десятилітнього ювілею. Ваша картка глибоко мене зворушила і разом навіяла сумні думки. Хто сьогодні біль- ше знає на Україні про цей наш ювілей, який все ж таки має деяке значіння для історії нашої політичної думки і нашої культури? — Жук, Липинський і хіба Бог, якому колись
розкажемо про те, як повинна була бути збудована і як дійс- но будувалась Українська Держава. І де сьогодні всі ми, учасники наради у Львові 4–6 марта 1911 року? Розєднані, розпорошені, посварені, ображені взаїмно — одно слово, повернуті в «первобитноє состояніє» до цієї наради. А ми ж мали в своїх руках талісман-ідею, ідею, яка в кінці перемог- ла, викинувши нас одночасно за береги життя…»