Тим паче, гадав Липинський, запечатуючи конверт, потрібна теорія, яка до кореня скосить оту найбільшу нашу біду — чи то вроджену, чи занесену лихими віт- рами, мов гидкий осот, який запаскудить цілісіньку, так дбайливо доглянуту досі, нивку.
«Всякий повинен знати, — писав Д. Греголинсько- му, — що така сварка і брак єдности погубить нас знов, як настане наше слідуюче політичне Різдво. Як же зробити, щоб цієї сварки і розєднання не було? Ось питання, над яким ми повинні думати про всяк час».
А на нотки зневіри, такі зрозумілі й такі неприй- нятні, відказував без вагань:
Державна неміч, в якій опинилася Україна, не вічна. Сили, які розвалили зачатки нашої державно- сти, зуживаються. Кожний день панування наближає ці сили до їхнього кінця, а нас до нового політичного Різдва. Воно прийде знов, як вже не раз приходило в нашій історії. І від нас самих буде залежати, чи зумієм ми врешті як держава народитись, чи знов в момент народження згинемо.
«Як же і хто будувати має, — думав і нотував ті роз- думи Липинський, — чому один етнічно відмінний люд, «посідаючи свій окремий характер, тип, терито- рію, окрему розговірну мову (напр., провансальці, бретонці, шотландці, ріжні германські племена, ка- шуби і т. д.), націями не стали, а инші такі ж етнічно відмінні колективи в собі прикмети окремої індивіду- альної нації розвинули? Значить, не етнографічна маса, яко така, не тип, не характер, не мова, не окрема
територія творять самі по собі, автоматично, націю, а творить націю якась активна група людей серед цієї етнографічної маси, група, що веде серед неї перед в розвитку обєднуючих, організуючих, будуючих націю політичних вартостей».
Хто вони, ці «Божі люде» нації? — запитував сам себе, як писав, Липинський і навіть роззирався мимо- вільно порожньою кімнатою, мов десь у закутках міг їх раптом видивитися та вигледіти.
Він назве їх, аби уникнути довгих окреслень, націо- нальною аристократією. Хай то буде означенням гру- пи найкращих в той історичний момент серед нації людей, які найкращі серед неї тому, що власне вони в той час організатори, правителі та керманичі. І не важить, чи то лицарі-феодали, двірська французька шляхта і офіцери Наполеона, прусські «юнкери» часів Германської імперії чи фінансова буржуазія, що пра- вить ниньки Америкою, російська бюрократія часів імперії чи англійська робітнича аристократія — навіть теперішні російські «совнаркоми», коли б вони не пограбували російську націю…
А ще маєш виписати, В’ячеславе, все про матері- альну силу і моральний авторитет, без яких не буває національної аристократії, про володіння нею землею, виробництвом і зброєю, так багато виписати і на поличках ретельненько все розкласти… Інакше як пояснити, що червоношкірі індіанці живуть досі в від- ведених американським урядом загородах — хіба серед них бракує хоробрих і войовничих, з великою волею до влади вождів? Адже правлять вони своїми
«націями» в чітко окреслених дрючками-загороддю межах, мають в очах співплемінників авторитет, бо найбільше убили на ловах звірів і найбільше у них здо- бутих скальпів. Та коли ця індіанська національна аристократія, навіть у часи, коли індіанців було біль-
ше, ніж білих, захотіла зайняти місце національної аристократії Сполучених Штатів, то могло це статися тільки у двох випадках. Або коли біла нація сама зни- щила б свою рільничу, промислову і військову техніку та вернулась у час, де все вирішує прицільний кидок томагавка, або коли б індіанці витворили вищу воєн- ну техніку, державну та військову організацію — а доти виглядати лише сумовито та ностальгічно інді- анським вождям з-за дрючків чи дротів огорожі…
Так ще багато виписати потрібно…
А мету книги своєї викласти маєш у передмові, яку чи не в останню чергу писатимеш: «Для державного унезалежнення України як від Варшавської, так і від Московської метрополії ми хочемо всі класи і всі
«нації» України обєднати під спільним гаслом полі- тичним (спільна всім мешканцям України любов до спільної Батьківщини). Ви ж підюджуєте мешканців Української Землі до боротьби між собою: одні під гас- лом зненависти соціальної, другі під гаслом зненави- сти національної. І Ви готові кликати метрополії проти власних земляків…»
Зрештою, переднє слово до книги можна потім ко- лись дописати, але перша, трохи їжакувата, сторінка його вже покладена на папір і чекає своєї пори на про- довження: «Коли в руках Ваших, читачу з ворожого табору, випадково опиниться ця книга, Ви запитаєте: на що вона? Скептик скаже: це ж нездійсненні мрії, утопійність яких виказало життя. Що ж з того, що автор цих «Листів» від початку своєї громадської пра- ці боровся з тупостю панів і інтелігентів? Що з того, що одним і другим він казав: без власної Української Держави не може бути Української Нації, а без Української Нації не може бути на Українській Землі людського громадського життя? Що з того, що в імя здобуття Держави, він панів кликав до національної