єдности з народом і його представниками — інтеліген- тами, а його інтелігентів — до піддержування укра- їнських державників панів, без яких Держави Української здобути неможливо».
А шлях до цього, як не міркував Липинський, най- імовірніший і найпевніший може бути тільки один — конституційна монархія: «І у панів українських най- шлось ще стільки українського державного інстинк- ту, чести і відваги, щоб здрігнутись на згадку історич- ного Імени Гетьманського. Вони відновили в лиці його Нащадка українську традицію державну. Вони одні зуміли цим вказати порятунок від страшних наслідків української безвласнодержавности і колоніального розкладу»…
22
Чимось Липинському та його однодумцям їхня справа нагадувала парусного човна перед бурею, коли на півнеба зависла над головою чорна, аж синювата
грозова хмара і вітер раптово дме то в один бік, то завертає в інший — ледве встигай, моряче, поратися зі стерном. Що б не робилося в емігрантських колах, доброго чи не вельми, обов’язково хтось знайдеться і заволає тут же: «Не так!»
Переслали В’ячеславу Казимировичу вирізку з га- зети «Вперед», де в публікації під заголовком «Реак- ція працює. Затії московських і немосковських реак- ціонерів» теребили серед інших і його ім’я.
«Берлінський кореспондент «Daily Herald» подає цікаві вістки про новий центр затій московської реак- ції: Берлін. Реакція групується біля княжни Боря- тинської. В її кімнатах стрічаються англійські та французькі офіцери з провідниками московських
протибольшевицьких кругів. Одним з головних орга- нізаторів нової білої армії є генерал дивізії армії Юденича Родзянко. Кожний з новобранців має дістати 1 000 марок готівки і 30 тисяч марок як депозит в одному з німецьких банків для рідні.
Намірами усіх реакціонерів являється здобути укра- їнську територію, а відтак вдарити на Московщину. Щоби скаптувати собі українців, думають іменувати українського гетьмана з автономічною властю. На при- кметі є 3 кандидати: Полтавець-Остряниця, поміщик з Полтави, тепер в Берліні, князь Василь Кочубей, мо- нархіст, тепер в Парижі, і Скоропадський, який одначе має найменше шансів.
Для надання цій акції національної закраски позискано українську групу «хліборобів-демократів», здекларованих гетьманців. Ця група утворилася минулої зими у Відні, а тепер перенеслася до Берліна. На її чолі стоять Липинський, Шемет і Скоропис- Йолтуховський, і вони саме конспірують тепер з анг- лійськими та французькими імперіалістами.
В Баварії заложив Скоропадський вербункову стани- цю для боротьби з большевиками під протекторатом німецьких центровців. Головний штаб Скоропадського перебуває в Білгороді, щоби евентуально вдарити на Московщину від полуднево-західної сторони на спілку з мадярами та румунами…»
Липинський то реготав, аж колька у бік бралася, перечитуючи замітку, то бурчав, вишукуючи в зака- пелках пам’яті найдошкульнішу лайку. Та нехай, врешті подумалося йому, хай собі далі пописують дур- ниці, Бог з ним, з тим невігласом-автором, який вмуд- рився до мачини правди домішати копицю дивовиж- них нісенітниць, брехні та чудернацьких вигадок. Найгірше і найгіркіше, що в їхню справу не вірять люди, чия репутація в очах і самого Липинського, і
більшості емігрантського співтовариства бездоганною була за будь-якої погоди.
Почуте від Олександра Скорописа-Йолтуховського було для Липинського такою ж прикрою несподіван- кою, ніби на сад його у Затурцях, на щойно вигулькну- ле перше тендітне і беззахисне зовсім листя та юний цвіт раптово випав сніг навпереміж із градом: оббива- ла негода зла, нищила наперед урожай, на який вже було в душі затепліла втіха.
— Євген Харлампійович, — розповідав про свого тестя Євгена Чикаленка Скоропис, — не тільки не вірить в успіх гетьманської справи, а й вельми різко про неї відгукується… Ви ж знаєте чикаленківську натуру, він просто в очі говорив Скоропадському, що Павло Петрович відвернув народ від українства. Євген Харлампійович, як відомо, був рішучим ворогом повстання проти Скоропадського, каже, він все наді- явся, що той набереться розуму і, хоч в своїх особи- стих інтересах, стане українцем. Але коли почалося повстання, то Чикаленко чомусь утвердився на думці, що Павло Петрович просто «шарлатан», який хапався за все, аби вдержатися на висоті, він не зумів навіть з честю скінчити своєї кар’єри, став попихачем добро- вольців з тих загонів, що формувалися для Денікіна. Оті «добровольці» топтали бюсти Шевченка й Франка, коли зайняли під казарми «Український клуб», де ще недавно Скоропадський, видавалося, цілком щиро говорив про самостійну Україну…