Олександр Філаретович мовив те з жалем, опустив- ши винувато очі, начеб то не тесть, а він сам такий без- вірник, що без вагань навхрест перекреслює всі їхні наміри і діла. Не хотілося тільки Скоропису говорити про різкіші оцінки, які Чикаленко давав у листі до нього. «За увесь час революції ніхто Україні не зробив стільки шкоди, як Скоропадський та Гренер; вони
опаскуджували українство серед народу, бо ніколи над народом ніхто так не знущався, як українська влада за Скоропадського, яка руками російських доб- ровольців катувала селян за те, що вони виконували закони Ц. Ради…
Я ще розумів би Вас, якби Ви зв’язували свої заміри з Вишиваним, про якого ми нічого, крім доброго, не знаєм, а комбінація з Скоропадським безнадійна! Всі ми його добре пізнали, і я волію вже ліпше комбінацію з Леніним, як з цією гидкою нікчемністю. Знов кажу, я вважаю величезною помилкою повстання проти Скоропадського, саме тоді, коли ми мали вже половину своїх міністрів, але ще більшою помилкою вважаю думку про нову комбінацію з ним… Мені тільки досадно на Липинського та Вас, яких я вважаю за людей розум- них і чесних, що Ви встряєте в таку брудну справу».
На ці роздуми вголос Скорописа, на ці прикрі й гіркі слова В’ячеслав Казимирович не зразу своє від- казав, він подумки підбирав якесь порівняння чи образ для відповіді, і тільки по довгій мовчанці додав:
Ми не можемо вилізти або вискочити із свого часу, як з сорочки… Ми не маємо іншого, ліпшого в чомусь народу, який витворив саме таку, а не іншу, мудрішу і досконалішу, власну еліту. Мусимо діяти саме зараз і саме за цих обставин.
А ще Липинському подумалося, що такий похму- рий, як осіннє надвечір’я у час жидівських кучок, гні- тючий настрій Чикаленка почасти можна пояснити його істинним бідуванням. Що ж до гетьманської справи, то Євген Харлампійович не завше такий кате- горичний, хоч майже завше у судженнях різкий, як добре виклепана коса. В час останньої зустрічі вони розговорилися про Симона Петлюру.
От вона, доля людська, — казав Чикаленко, з жалем похитуючи головою, — ще недавно він вважав-
ся за найбільшого чоловіка на Україні, за геніальну людину, і коли я осмілювався не згоджуватися з цим і казав, що Петлюра замаленький для теперішньої епохи, то всі певні були, що я це кажу через те, що уряд Петлюри одібрав у мене маєтки. Але не тільки Петлюра, а й Грушевський, та навіть Винниченко, — як виявилось, вони були не більшими, як Петлюра, — не зрозуміли і не вгадали, на кого опертись і якою дорогою треба йти, щоб опанувати подіями.
Хвильку помовчавши і хитро примруживши очі, Євген Харлампійович додав:
На мою думку, ви, В’ячеславе Казимировичу, разом із Шеметом та Скорописом стояли весь час на певнішій дорозі, але соціалісти наші з Грушевським та Винниченком на чолі своїми демагогічними заходами потягнули за собою революційні елементи народу, тобто босячню, і завели їх, темних, в провалля, де й погинула наша справа.
Якось перед тим Євген Харлампійович доволі від- верто, як то завше мав звичку, виказав свої міркуван- ня про отой «революційний елемент»:
До революції ця верства населення стояла най- нижче через свою нездатність, ледарство, пияцтво, а часом і недугу та нещастя; вся вона була озлоблена проти всякого, хто щось мав, хто стояв вище, бо вона заздрила всякому маючому, а він, в свою чергу, ста- вився з презирством до цієї голоти і експлуатував її. Тепер ця верства — оті босяки поставлені в становище панів, владарів, яким підлягає все населення.
А на завершення Чикаленко відрізав, дивлячись у вічі незмигно Липинському:
Та сільська маса, якої Ви були речниками, ви- явилася надто боязкою і неактивною, щоб вихопити владу у босяка, бо тому губити нічого…
23
Симон Петлюра видався Чикаленкові втомленим, навіть змученим, чимось пригніченим, помітно поси- вілим і постарілим. Євген Харлампійович поцікавив- ся, природно, з якої причини його викликали оце з