Чехії у Варшаву, надто складно тепер добиратися. Та й хворість насідала в останні тижні, боявся зомліти в дорозі.
Нам дуже хотілося б порадитися з представника- ми української буржуазної верстви, а особливо з вами, що весь вік відпрацювали для нашого відродження, — відповів Петлюра, і Чикаленко звернув увагу, що у нього ще й мішечки з’явилися під очима, мов від до- брячого перепою, хоча напевне знав: того за Симоном Васильовичем не водилося. — Шкода, що нема Лівицького, ми хотіли б разом послухати ваші думки. Чи не могли б ви провести пару деньків у Варшаві, доки приїде Лівицький?
Чикаленко останнім часом добряче хворів і аж ніяк не у захваті був від такої перспективи.
Симоне Васильовичу, ви ж і без Лівицького знає- те, які поставити запитання… Зрештою, і по тому дум- ками зможете вдвох обмінятися.
Петлюра вагався, не маючи відразу, що відказати, але після роздумів додав:
Знаю, звісно… Нам конче важливо почути вашу точку зору про договір, який маємо підписати з поля- ками.
Симон Васильович підійшов до великої карти, що на стіні висіла, і взявся водити по ній незаструганим кінцем олівця.
Границя з Польщею приблизно має піти від Дністра по Збручеві, далі по Стиру та Прип’яті до Дніпра. Натомість Польща за те визнає на Сході
Українську державу в її етнографічних межах, зобо- в’язується помогти військом і технікою вигнати боль- шевика, очистивши повністю Лівобережжя.
Щось знайоме промайнуло у пам’яті Чикаленка, ще й таке, до чого відчув наплив раптової гіркоти. Це вже було, було, було…
Не вірю, Симоне Васильовичу, в успіх та добро сього договору, — Чикаленкові не випадало ховатися за кругленькими, обтічними словами. — Він немину- че скінчиться так само, як і договір Івана Виговського, бо не всі дії враховано третьої сторони, Москва неми- нуче щомоці шкрябатиметься відхопити Україну. І вся катавасія з українською державністю скінчиться майже точнісінько так, як прикро все відбулося у сім- надцятому столітті — Москва нашим коштом спільно з Варшавою розшматують Україну якимось ново- спеченим Андрусівським договором.
Тоді підкажіть інший вихід. Хіба це не остання спроба зберегти нашу державність? — підняв здивова- но й навіть сердито брови Петлюра.
Євген Харлампійович бачив на карті не тільки лі- нію по Дністру, Збручу, Стиру й Прип’яті, він перевів погляд у західний бік, де частину української землі охоче відріжуть собі чехи, румуни й мадяри, а москаль лишиться на Лівобережжі — на п’ять частин, наче торта, все розчвахтають…
Справді, не вродився ще Соломон, що нараїть тут вихід. Не слід було повстання супроти Скоропадського підпалювати та валити державу, що вже на ноги спина- лася. Ну, та минулося се… Коли хочете пробувати, то на страх і ризик спробуйте. Зрештою, схожа потуга- проба для імені Виговського зберегла людську, досить пристойну історичну репутацію.
Довгою була та непроста мова, вони немов блукали лабіринтами, з яких невідомо чи й взагалі був десь
рятівний вихід, а ще блукали нерідко із зав’язаними очима — не дано людині наперед знати долю.
Залишайтеся, пообідаємо разом, ще поганяємо ті думки, — запропонував насамкінець Петлюра.
Дякую красно, але маю відмовитися: через хво- рість свою сиджу на дієті, мені зась усе те, що всім на здоров’я… Але Лівицького, хай буде по-вашому, таки дочекаюся.
Коли через кілька днів над’їхав Лівицький, то мова пішла по другому колу, хіба спинилися довше на орга- нізації урядового апарату.
Ми телеграфічно вже запросили Липинського на посаду міністра зовнішніх зносин, Скорописові пропо- нуємо міністерство внутрішніх справ, Шелухіну — юстиції, Лукасевичу — здоров’я, а вас просимо очоли- ти міністерство справ земельних. Гадаю, на вашім імені помиряться всі українські і неукраїнські кола, воно підніме авторитет всього уряду.
Дякую на красному слові, — аж скривився Євген Харлампійович від мимовільної похвали, хоч звучала вона цілковито щиро. — Тільки не вірю в можливість зладнати державу з поміччю поляка чи іншого ще сусіда. Але якби й раптом взялася десь така віра, то однаково не маю здоров’я. Щодо інших міністерств, то кожен сам нехай зробить вибір.
Чикаленко подумки прикидав у думці, що й Липинський, напевне, не дасть згоди, бо й в нього здо- ров’я абияке, та ще злі люди капості чинять. Хтозна, чи від безділля, чи від злого умислу, тільки недруги розносять плітки, що коли Липинський кріпко зап’є, то спершу тримається як українець, потім удає із себе російського офіцера, а врешті, як зовсім вже під кутом, то починає кричати: «Jestem szlachtic honorowy!» Ці невмиті губи плещуть подібні байки, аби хоч якось підпсувати авторитет людини та поста- вити під сумнів його українськість — як не з’їм, то