Укотре пропустив Скоропис прохання дружини йти до столу, вже й сердитися вона починала, бо вихолону- ти страва може: нащо ж тоді клопоталася. Він мав дописати листа на одному подихові, перерва розм’як- шить, не все з думки сповна на папір ляже — десь малодушність, чого доброго, напливе…
А ще мав застерегти він Євгена Харлампійовича від злих нашептів та наговорів, якими емігрантське сере- довище так насичене, як вологою повітря отам за ман- сардним віконцем, уберегти від пліток, чуток і пересу- дів — чоловік бо через здоров’я не завжди має змогу варитися у закіптюженому та обсмаленому політично- му казанку. Бо чого тільки Скорописові не доводилося чувати, навіть несусвітнє таке.
Я задушив би власними руками Скоропадсько- го, — цілковито щиро зізнавався знайомий, якого байдужим до їхньої справи ніяк не назвеш.
А то ж за які провини?
За розстріли та шибениці для українців.
Чи ж то за його наказом?
Атож, певні люди казали…
Коли ж Олександр Філаретович просив назвати хоча б один достеменний факт, то наводили різні каральні експедиції. Насправді ж, як неважко було з’ясувати, йшлося про каральні діла німців чи моска- лів, які охоче на гетьманців списувалися. І Болбочана не Скоропадський до страти судив, а сталося те з мов- чазної згоди Симона Петлюри…
До столу Скоропис добрався тільки опісля догани вельми суворої його Вікторії, але все ж на папір поклав останні слова:
«Я не думаю, щоб Ви на мене за цього листа серди- лися... Тут же одверто написане те, що думаю у відпо- відь на Ваш такий же одвертий лист. Їхатиму нонче у Німеччину. По дорозі туди або звідти конче вступлю до Вас; бо на поїздку нас обох справді з грошима скрут- но. Щиро Ваш Олександр».
…Як задощило, вмить замурзалося все до видно- краю, так і прояснилося небо раптово, заясніло, мов хустиною хто по запотілому склу тернув, — Олек-
сандр з Вікторією ще до вечора назбирали піввідра сироїжок, що навперейми розкривали до сонця свої капелюшки. І то було в метушні розтерзаного і роз- шматованого емігрантського життя такою рідкісною втіхою...
26
Задощило знову, вплелася сіра негода, кисла осінь у німецькому містечку Райхенау ще нуднішою видава- лася Липинському, аніж у далеких Затурцях — в таку
пору хворість його молоділа. Він почав писати листа Дмитрові Донцову напівлежачи, бо несила було навіть звестися, а писати, не відкладаючи, мусив: і так затри- мався з відповіддю на його попередній лист, просив дарувати йому, тож вибачатися ще раз зовсім не випа- дало.
Поклавши кілька перших рядків на папір, В’яче- слав Казимирович на мить зупинився. Звиклий до чіт- ких формулювань, він мав насамперед подумки окрес- лити речення. Якийсь час просто дивився у вікно, де по шибках ліниво спливали дощові краплини і де, вітром занесений, до скла притулився жовтий кленовий листок, мов просився у дім від сирої нудної мряки; великий такий, лапатий, з чорними цятками поміж прожилок, листок той дивом хіба на шибці тримався. Липинському в листі не хотілося просто відбутися чем- ністю чи напустити отої осінньої, як за вікном, мряки літературної, продумати аргументи він мав конче, бо не медом намащені будуть слова, а незгода гірка в них звучатиме; мусив відверто сказати:
«Прикро мені, що нам з Вами, мовляв, не по полі- тичній дорозі і ще прикріщі Ваші думки про одного з
наших співробітників. Скажу Вам щиро: якби з того гуртка нашого, довоєнних українських самостійників європейського складу, було менше «привати» — спра- ва Українська сьогодня б не пропадала… Нездатність до витворення власної організованої аристократії, брак у кандидатів до неї аристократичного духа, який єсть перш за все духом сили і любови — ось проклят- тя України. У всякому разі, я як завжди бороню Вас, так само буду боронить і Скорописа, бо вважаю, що помимо всіх глибинних різниць між вами, по суті і Ви, і він в європейському розумінню того слова — Патріоти…»
Чого ж воно так, думав Липинський, чого ж в еміг- рації нашій осіння сира незгода як вплуталася, то й досі нема просвітку; всі вони, або майже всі, є дітьми Яфета, порядні і нелукаві, чом доводиться Скорописа- Йолтуховського боронити від Донцова Дмитра, а Донцова од такого ж інтелігентного Скорописа? Всі ж бо покинули статки, маєтки, чи заробітки, чи стан сус- пільний поважний, покинули сім’ї, стиснувши серце, нерідко під загрозами грізними, і не в пошуках яко- гось примарного золотого руна чи інших скарбів поки- нули, подалися з землі своєї або викинуті зі зневагою були з неї щенятами; чом воно так? Може, тому що за незнаними досі законами в кожного одночасно тече кров і Яфета, і Хама, просто питання в відсотках, хто- зна, може те дослідять колись велемудрі вчені…