У щоденнику Чикаленка залишиться про це кілька рядків, таких суголосних рядкам Липинського про Хама і Яфета:
«Хамська вдача зосталась вірною собі, і ці добродії живуть тепер розкішно скрізь по заграницях, дивуючи всіх розкиданням грошей, і скандалізують Україну. В Бухаресті, кажуть, кокотки заявили місії претензію, що українські високопоставлені гості розплатилися з ними гривнями, яких ніхто не приймає, і в такий спосіб обманули їх…»
28
Наче стрілка на годиннику раптово здригнулася, стрибнула й завмерла на поділці наміченій — Липин- ський відчув, що далі не буде вже відкладати давним- давно задуману працю «Хам і Яфет».
А в підзаголовок він поставить: «З приводу десятих роковин 16/29 квітня 1918 р.».
З димом пустило хамство його Русалівські Чагари, з димом пішли недописані історичні праці та бібліоте- ка, а в могилу загнало воно щирого приятеля селяни- на Левка Зануду. Для В’ячеслава Казимировича
навіть не принципово було знати ім’я убивці, та й де його знайти тоді, на палаючій від краю до краю землі, ім’я те і так пізнаване, однаково звучить з сивих пра- давніх часів — Хамом кличуть його.
Щоправда, через низку десятиліть прізвище вбивці Левка таки відкрилося і зізнався нарешті він особи- сто — Григорій Вельбівець. Мов караючи, доля не до- зволила йому створити сім’ю, він ходив по людях, перебиваючись випадковими підробітками. Одного разу, напившись до поросячого стану, не стримався і сам завів мову:
А от і не знаєте, хто вбив насправді Левка Зануду… Певне, кожній людині, яка вік прожила, хочеться інколи пригадати найбільш значуще в тих літах за спиною. Григорій Вельбівець теж не був винятком, він у пам’яті п’яній шукав похапцем, чим похвалитися може, але все ніяк не міг щось значуще знайти; в тому минулому, мов у порожній коморі залишеної господа- рями домівки, яку й миші давно покинули, анічогі- сінько забачити у пітьмі не вдавалося; врешті від випитого його розчервонілі очі сяйнули радісно, і
Григорій видав урочисто:
А то я прикінчив Левка!
І взявся на мигах показувати, як Левкові відрубу- вав тоді голову.
Липинський писатиме про Хама українського, чому спроба сотворити державу та стати нацією скінчилась руїною, як і всі попередні, упродовж тисячі літ…
«Хамство є скрізь, — писав швидко, не відриваючи пера від паперу В’ячеслав Казимирович. — Це правда. Скрізь єсть «гін» до виділювання себе із своєї громади, до непослуху їй, до насмішки над її авторитетами. Але скрізь поруч цієї сили відосередкової, руйнуючої, єсть сила доосередкова, здержуюча. І власне оця друга сила перемагає завжди в тих людських громадах, що стають окремими націями, державами.
Прикметою українських людей єсть не само хам- ство, а ніким і нічим необуздане хамство. В громадах державних Ной, поруч Хама, має завжди ще й другого сина: Яфета. Хам батьком погорджує, Яфет любить батька. І будуючою силою своєї любови він перемагає руйнуючу силу хамової злоби. Бо Хам шанує тільки силу. До піддержаного яфетовою силою батька він перший прибігає просити ріжних милостей…»
Окремі рядки В’ячеслав Казимирович писав через силу, спиняючись та вагаючись, але не написати він просто не міг — якщо хотів сам перед собою не лукави- ти і не брехати.
«Повстання Пушкаря завалило українотворче діло Богдана Хмельницького. Повстання отаманів під фір- мою «Петлюра—Винниченко» завалило українотвор- че діло Гетьманства 1918 р. І як в першім так і в другім випадку — так вчора як від віків — переможці, обдер- ши Україну в Законности, Маєстатичности, Загаль- ности, перерізали зараз же на другий день самі себе і щезли в рабстві…»
А ще Липинському було важко й непросто писати такі рядки, бо він розділяв Винниченка-людину від Винниченка — політичного діяча та Петлюру-людину від Петлюри-політика; Винниченкові навіть матеріа- ли надсилав із Кракова для його майбутньої книги. І морально підтримував Володимира Кириловича, коли той вагався та просив поради. «І не зражуйтесь першими труднощами, — писав далекого 1912 року В’ячеслав Казимирович Винниченкові. — З сучасних українських письменників історичну повість часів Хмельнищини можете написати тільки і виключно Ви. Це ж часи великих діл: людей-титанів. Треба мати самому почуття сили, щоб тодішніх людей, а не мане- кенів, як досі бувало у нас, змалювати і в творі художньому воскресити».