Того дня В’ячеслав Казимирович навіть не зміг дописати сторінку: він тільки скоса й невдоволено зиркнув на неї, мов на ворога несподіваного.
І чого ж воно так, думав Липинський, чом ці добрі й порядні люди, що життям ризикують не для вигоди, не для шкурної ницої цілі, високоосвічені й настирні, чом не можуть ці люди мову спільну знайти?
Далі писатиме він уже швидко, писатиме про те, як буде безмірно важко силу Яфетову в Україні сотвори- ти, силу, не об’єднану ненавистю до чогось поза собою, як об’єднані нею фашисти чи комуністи; вона не може об’єднатися ненавистю до свого брата Хама, бо Хама має виховати, а не вбивати…
А ще В’ячеслав Казимирович не зможе обійти тут роль гетьмана.
«Перший раз в історії України Владу Українську проголошено під проводом батьків, а не синів: під про- водом консервативного — старшого, а не революційно- го — молодшого класу.
Перший раз в історії України джерело Влади виве- дено з традиції, а не з бунту…
Перший раз в історії України знайшовся представ- ник старшої батьківської верстви, що, не підлизую- чись до хамства і не кланяючись йому на всі чотири сторони, зважився взяти на себе страшний тягар Верховної Української Влади.
Перший раз в історії України в творцях її дальшого життя проявилась свідомість Землі, а не Орди…»
29
Ще взимку, як затріщить мороз, а повітря сухе, аж видзвонює, Липинському легше велося в Берліні — тут більше року В’ячеслав Казимирович працював в Українському науковому інституті. Але не мав чим
дихати він у літню спеку, як розпече шпарке сонце міські каменюки, та ще своє додадуть авто, попухкую- чи синім їдким димком. Ускладнення особливі насту- пали восени, як зарядить тижнями мжичка і так само давитиме тижнями біль у грудях. Його тамував щомо- ці, аби не помітив того ніхто, бо якнайменше хотілося, аби його шкодували — у тих жалях якесь підспудне приниження чулось йому нерідко. І Липинський мусив знову їхати в Австрію, де гірське повітря тріш- ки умиротворювало та гасило біль.
Тим часом організації хліборобів-державників роз- тікалися по світах, народ долучався в їхні лави зде- більшого освічений і кожен щось своє додавав у полі- тологічному, економічному чи правовому баченні, а відомо ж: де два юристи, там три думки.
Спершу Сергій Шемет, який все ближче сходився з Павлом Скоропадським, міг дозволити кинути собі іронічне:
То нічого, що ми зростом різні вдалися… Небавом усіх гетьманців іменем гетьмана вирівняють по Липин- ському.
І знову В’ячеслава Казимировича терзали сумніви та вагання: а чи має він рацію, коли вважає, що без ясної державної ідеї і без залізної дисципліни вони нікому й ні на що не потрібні? З одного боку, не вартує вибудовувати казарму із вчерствілих постулатів, які рано чи пізно втратять колишню силу, а з іншого, рух їхній не має розпливатись, як у господині-невдахи роз- пливається тісто, і тоді не буде запашного у неї коро- ваю, хіба плаский, кислий та прісний пляцок.
Первородним гріхом українців, — не втомлював- ся казати колегам, — єсть ідейний хаос у політиці та брак організаційної дисципліни.
Зрештою, думав В’ячеслав Казимирович, не він щойно оце відкрив американський континент, вдум-
ливі та спостережливі люди задовго до нього помічали подібне й описали в трохи алегоричній, проте цілком прозорій формі. Як живі поставали перед Липинським образи Дон Кіхота і Санчо Панси — і Дон Кіхот укра- їнський видавався йому зовсім безсилим супроти зне- віри, кращезнайства та бунту Санчо Панси тутешньо- го. Той моральний, безкраїй, дикий і неосвоєний український бунтівний «степ духовний» ще вимагає плугів та борін, інших знарядь окультурення просить, інакше буде страшніший він, ніж за часів Тугайбея, коли виколювали очі, обрізували вуха, саджали на палю і тішились, як людина конала…
Надто багато посіялося бур’яну, мов на кілька років не ораному полі, і вітер далі розносив лихе те насіння, з якого вочевидь зростали нові «народні вожді», «дик- татори» й «українські Наполеони». І то теж був показ- ник безмежного українського хаосу, який мусив втя- мити врешті, наскільки сильною та зорганізованою має стати державотворча потуга…