Липинському залишалося єдине: писати, писати, писати… Як починали літери мерехтіти перед очима та знущально кружляти в повільному танці, далі вже диктував. То в Румунію, де зневірилися однодумці недавні й хотіли полишити хліборобів-державників:
«Во імя вже спільно пережитого і зробленого нашим Союзом разом з Вами і во імя Ідеї, якій ми з Вами разом служили, предлагаю Вам надуматись і взяти назад Вашу заяву про вихід з нашого Союзу». То в Канаду намагався якось докричатися, застерігаючи від чванства і легковажності:
«Не хвались, на бій йдучи! Цю мудру приказку, записану нашими літописцями ще за княжих часів, особливо треба пригадувати нам, сучасним Україн- цям, посідаючи такий страшний нахил до чванства. Хто з нас не пригадує тих безконечних всенародних
торжеств з часів недавньої революції? І хто з нас не згадує з соромом, як віддали ворогам свою Землю ці, що на всіх площах і на всіх публичних будинках України ревіли хором про свою любов до неї. Хто з нас не пригадує всіх цих чудернацьких костюмів, в які поодягались Українці, думаючи, як дикуни, своїм страшним зовнішнім виглядом знищити ворога… І якщо єсть між Вами такі, що прозвалися Гетьманця- ми, аби тільки заграти ще одну українську «кумедію» та бундючитись перед глядачами: «Дивіться, оце ми, що збудуєм Україну», то женіть їх геть від себе, бо вони і наше діло осмішать, бо вони тільки пограються і втічуть при першій небезпеці або ще раніше покинуть нас для иншої, більше ефектної «моди».
Він бився, як риба, яку буря викинула на берег…
У суперечках про архітектоніку будування держав- ного ніяк не випадало обходити релігійні питання. Ненароком з американського континенту зауважили йому, що акценти інколи він розставляє, як католик. Без викрутасів полетіла відповідь: «Не признавати Папського Примату я не можу, бо родився католиком і остаю ним досі». Але коли мова зайшла загалом про роль церкви в творенні та становленні держави, то й тут так само щиро пояснював своє бачення:
«Наше українське нещастя те, що ми не маємо досі консерватизму і тому весь наш поступ згорає по пусто- му. Такою основною консервативною українською організацією могла б стати у нас Церква православ- на — Церква традиційна для більшости української нації. Але для цього вона мусіла б розвивати в собі прикмети консерватизму: дисципліну внутрішню, ідеалізм, інтелігентність, здержаність в словах і ділах, необхідну для існування України толеранцію і так далі. Тоді вона придбає внутрішню красу, яка людей здержує і ублагороднює…»
Такою ж відвертою була мова зі Сергієм Шеметом:
«Я не можу одночасно: творити нову ідеологію, про- сити позичок на її видання, торгуватись за ціну, шука- ти десь засобів, щоб не здохнути з голоду, писати саж- неві листи до людей, яким вони потрібні, вибачте на слові, тільки на підтерку і більш ніякої користі не приносять; дбати про забезпечення чужих семейств, не маючи сили забезпечити свою власну, бути «цент- ром організації», в якій вся енергія її членів йде на ширення внутрішнього недовіря, розколу, дезоргані- зації…»
Між тим напруга поміж хліборобів-державників наростала. Сергій Шемет теж не крився з думками:
«Стремління зробити з Липинського Магомета, а з
«Листів до Братів-Хліборобів» — Коран — це переса- да. Така пересада тільки відштовхує від нас реалістич- но настроєні елементи, котрі шукають політичного знання, а не політичної віри. Для цих елементів, до котрих я причисляю і себе, «Листи до Братів- Хліборобів» залишаються підручником, але не Кораном».
30
Якби раптом на Водохреще в затурцівському лісі сніги дивом розступилися і зацвіли анемони, вкри- ваючи білим, як той же сніг, рясним цвітом зазеленілі
галявини, чи Турія з добрадива потекла у зворотний бік, то й то Липинський був би менше вражений, поди- вований і спантеличений. «Як же так, — не йняв віри В’ячеслав Казимирович, — як могло таке трапитися? Павло Скоропадський, ні з ким не порадившись, не спитавши нічиєї думки, поїхав у Будапешт і там під- писав самочинно акта, в якому від імені будучної дер-
жави нашої вирікся на користь Угорщини всіх укра- їнських прав до Руси Прикарпатської… За те зажадав він від угорців п’ятдесят тисяч пенго місячно впро- довж трьох років, згодився потім на менше, врешті не отримав анічогісінько, окрім двох полювань, на які його перед тим запросили. Так і вернувся ні з чим в Берлін, оставивши на угорських руках підписаний ним власноручно акт. Такого і в сні хворобливому не уявити…»