в житті українського народу на тлі його історії». Оце було галасу, було ґвалту, шляхта бігала книжко- вими крамницями, скуповувала поспіхом книгу і нищила.
У помешкання в глибині затишного дворика пані Вольської поважні люди приходили зранку, сторожко озираючись, і то старалися прибувати поодинці, аби не викликати зайвих підозр, тут же обідали і так само поодинці розходилися увечері. А. Станевич, Л. Седле- цький, який буде знаний під псевдо Сави Крилача, Й. Волошиновський, чиє ім’я здобуде популярність як редактора «Світової Зірниці», дядько Липинського Адам Рокицький та інші вихідці з Лівобережної України знайомилися з правобережцями Сергієм Єфремовим, Федором Матушевським, Євгеном Чика- ленком, яких швидше за звичкою звали так, бо з різ- них вони країв походили; в одних уже вуса побіліли та скроні, мов паморозь рання їх прихопила, а інші хіба недавно навчилися бритву тримати.
Такі розлогі тривали дискусії: а чи то можливо так жити на одній землі, щоб ніяку мову не скривдити, нічию минувшину не образити? Тим паче, як вона така непроста та минувшина, а чи то мислимо?
Навіть образи були і ледве потишений гонор, та в резолюції все ж зійшлися — тут присутні із шляхти є українцями польської культури, вони визнають себе громадянами України, яких доля століттями пов’яза- ла з її єдиним і безсумнівним господарем, українським народом…
Зате в готелі, вже на банкеті опісля з’їзду, ніяк не сварилися українська і польська пісня; на гурти мен- шенькі поділившись, як заведено під час застілля, перезнайомилися ближче, оповідали бувальщини. Липинський, який сидів поряд з Дорошенком, розка- зував, як непросто провадити просвітянські справи
в його рідних Затурцях, а Дорошенко й собі розказав, як… не став він головою «Просвіти».
Дмитро Іванович таки щиросердно допомагав про- світянам, і очільником своїм хотіли його обрати в Катеринославі. Але як подали папір з пропозицією губернатору, то скривився той, мов яблуко-дичку, окрім того, незріле, ненароком куснув.
— Не можу затвердити, на Дорошенка із самого Києва вельми прикра бомага прийшла, то чоловік неблагонадійний.
А був він таким губернатором, що вельми за чужи- ми жінками волочитися полюбляв, от і застукав його один інженер зі своєю жінкою: по щирості надавав йому копняків і викинув на вулицю геть голісінького. Мусив уряд волоцюгу звільнити.
Потому розіграли багатоходову шахову комбіна- цію. Сперш «підмазали» управителя канцелярією, аби капосну бомагу під сукно якнайдалі заникав, а дядько Дмитра Івановича попросив чернігівського губернатора, з яким приятелював давно, щоби пра- вильний папір написав, губернатор відповідно сказав справнику, а вже той губернаторові катеринославсь- кому янгольську характеристику надіслав. І став Дорошенко врешті заступником очільника тутешньої
«Просвіти» — головувати, на всяк випадок, усе ж друзі відраяли.
Щоправда, один україноненависник потім донос про неблагонадійність нашкрябав, але за те сам поплатився. Дмитрові Івановичу ще раз помогла пра- вильна бомага, а вчителю, авторові злого доносу, на- томість приязне керівництво години викладання та шмат платні добряче підрізали…
Наступного разу Липинський з Дорошенком зустрівся у старого Костя Михальчука, ще з шістдеся- тих років віку дев’ятнадцятого сподвижника Анто-
новича, Рильського, Драгоманова, — В’ячеслав Кази- мирович привіз у дарунок йому свою книгу «Z dziejów Ukrainy».
Я дякую вам, дякую красно, — зморшки на обличчі старого збігалися в тихій усмішці. — Уже навіть встиг купити п’ять примірників сеї книги та розіслати її добрим людям.
При мізерних його зарібках купляти книги по п’ять з половиною рублів і дарувати — таки непросто… Липинський з тихим благоговінням оглядав скромне помешкання Михальчука, де збиралися найперші гро- мадівці, де далекого 1876 року засідала «рада дванадця- ти». Рада виробляла інструкції для Михайла Драгома- нова, якого за кордон виряджали, аби бодай у Європі заложити вільну трибуну для українського слова…
Нині відпускаєши, — мовив Михальчук, похи- ливши голову, мовив слова із Пісні Симеона, якому пророкувалося, що не помре, доки Христа не побачить; і ці слова з Пісні, які в церкві читають при хрещенні немовлят чоловічої статі, коли вносять їх у вівтар і навколо престолу з ними обходять, набували цієї миті якогось особливого звучання: та ноша із плеч сивого, літами причавленого могіканина українського руху невидимими руками перекладалася на плечі молодих…