А може, гонор тебе затис, що дозволу Скоропадський не поспитав, їдучи в Будапешт? Було це, було, В’ячеславе, ти не маєш права злукавити перед розп’ят- тям, ти просто не зможеш… Десь у душі, щоправда, ще опиратимешся, виправдовуватимешся, що незгоду з
Петлюрою спричинив острах сповзання в анархію, куди демократію властиво заносить, а зі Скоропад- ським побоявся потворного і жаского привиду диктату- ри. Одну й другу біду, гадав, першої миті належить спи- нити — інакше неминучим стане сповзання, отой зсув, як бувають зсуви та селеві потоки в тих Альпах, що за вікном: спершу рух ледве чутний, слідом наростання нестримне з громом і виляском, а врешті летять, як сір- никові скриньки, людські помешкання біля підніжжя гори, як нитка гнила, рвуться мости…
Боже Великий, дай розуміння цього, як не тепер, то колись, як не мені, то хоч іншим.
Хтозна, чи не затаїлась, можливо, десь образа в душі, причаїлася мишею малою, шкідливою; ти, мов- ляв, не прийшов заробляти на революції, віддав усе: від здоров’я, сім’ї до маєтностей, тож маєш право того вимагати від інших, що пліч-о-пліч з тобою ішли. А ще згадай, як тамував ти, переконаний гетьманець, щомоці власні єретичні думки: не важливо, яка таб- личка висітиме на дверях першої особи в державі — гетьман, президент чи прем’єр або інше там на´- звисько, важливо найперше, аби відбулася та держа- ва. Просто у краї з розхристаною душею, з населен- ням, що не стало народом, з напханим людом бозна з яких німецьких, сербських, болгарських, москаль- ських, польських, мадярських, чеських і ще яких там країв, з люду трудящого й розбійного, біглого кримі- налу й звичайнісінького ледаща, готового до мозолів і поряд схильного надурняк прожити, у такому краї має постати влада, яка віднайде потугу дати лад цій стражденній землі. І такою владою, ти гадав, на від- тинку цьому історичному стане хіба дідичне гетьман- ство — не означатиме те, що воно довічне, до другого пришестя Христа, колись таку владу досконаліше щось або хтось однаково замінить…
Ти, певне, забув, чи проказуєш швидше за звичкою, без сприйняття вдумливого кожною клітинкою свого хорого тіла дане оте навіки: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим»…
34
Укотре горів батьківський дім Липинського у Затурцях, палав у зимі 1944-го, знімалися в небо, свин- цево-сіре і вистуджене, чорні дими, пливли вони над
принишклими домівками, над заснулою до весни садо- виною, високо понад церквою православною та косте- лом, пливли ті гіркі дими і плямами чорної кіптяви осі- дали на білі сніги. Німецька армія відступала на захід, радянські війська ще не встигли в Затурці ввійти, тож у присмерку тривожному безвладдя кожен люд сам себе боронив. У будинку Липинських розмістилася поль- ська пляцувка, і в сутичці з тутешньою українською самообороною дім загорівся — цвьохнуло кілька запальних куль і другий, збудований з дерева, поверх ураз зайнявся, вогонь жадібний, що з мстивою втіхою здіймався, кріпнув і ріс, той вогонь гоготів із насміш- кою злою й жорстокою, і вже несила було його спинити. А як зовсім опустів опісля пожежі їхній дім, то, злодійкувато озираючись, приходили люди його гра- бувати. Бабуся Дарка прителіпала з хутора, де елек- трики чи телефона не було зроду-віку і нескоро ще появитися мали, припізнилася та бабуся, на чужу дар- мовицю ласа, довго никала поглядом, чим поживити- ся: врешті вирвала разом із дротами, «з м’ясом» теле- фонний апарат. А дядько Лікандер, що мав у селі лиху славу чи не найледачішого, зовсім у розпач упав, бо йому нічогісінько не лишалося в опустілому домі,
окрім нестравного запаху погорілля та відлуння ляк- ливого між спорожнілих стін. Погляд його раптом спинився на фортепіано, що осиротіло стояло в кутку, чи не останнє, чого грабіжники ще не винесли.
Чоловік аж око одне примружив, оглядаючи непо- трібну для нього річ, постояв якусь мить, навіть криш- ку нащось підняв фортепіанну. Аж раптом обличчя його сяйнуло від щасливої думки: він щомоці рвонув ту кришку, злякано і ображено дзенькнули-зойкнули струни, він силився ще та ще, але марно; врешті, упер- шись ногами, з хряскотом вирвав її, — таки пощасти- ло, такої дошки якраз бракувало йому, придасться у загороді в хліві для вже чималого підсвинка.
Ще через цікавість узяв з фортепіано листок книж- ки якоїсь, розтерзаної перед ним, і став повільно, одними очима читати: «Хамство — розуміється не як лайка, а як віками освячене поняття для означення певного типового соціяльно-психологічного явища. Що означає це поняття?»