У такому разі я звернуся до абата монастиря Гофмана.
Ваше право.
Смію вам нагадати, — притис на слові отець Гри- горій, — енцикліку Папи Бенедикта XV, видану ще в часи Першої світової. Тією енциклікою в разі відсут- ності священика православного обряд погребіння до- зволялося вчинити католицькому. Що з того часу змі- нилося? І нарешті, коли я не зможу як священик і українець скласти останнє пошанування своєму коро- лю, я полишаю цей монастир.
Щось у душі пароха зрушило, кам’яне посіріле його обличчя знову стало звичайним людським, як нагадав отець про осуд історії, й урешті опустив парох очі.
Хороніть. Я теж у посильній помочі стану.
Тіло гетьмана Скоропадського винесли з каплички і вже зібралися класти в поспіхом збиту труну, вистеле- ну одними лише свіжими, що клеїлися ще смолою, стружками. І знову затисло серце в отця Григорія від тої убогості, від тої неймовірної невідповідності поста- ті покійного та обставин останньої години його земно- го шляху. Згадав тут отець, що в келії в нього лежали ще два сувої домотканого полотна, прихоплені ним з рідного краю на всяк випадок у далекі дороги. Приніс те полотно, прикрили ним якось стружку.
Отець Григорій правив панахиду, ховали Гетьмана. Отець Григорій правив панахиду, а на думці мимо- волі спливали слова, які він має сказати зараз в корот- кій надгробній промові, слова з «Хама і Яфета» В’я- чеслава Липинського: «Перший раз в історії України знайшовся представник старшої, батьківської верст- ви, що, не підлизуючись до хамства і не кланяючись йому на всі чотири сторони, зважився взяти на себе страшний тягар Верховної Української Влади.
Перший раз в історії України в творцях її дальшого життя проявилась свідомість Землі, а не Орди»…
Ховали Гетьмана України.
Не проходили в почеснім прощальнім строю війська, хіба хмари тихо проходили у високому і чужому небі, не було приспущених у жалобі прапорів, хіба дощик легкий припустив, як опускали Скоропадського у могилу.
Ховали Гетьмана, обікраденого хамством навіть в останні передсмертні хвилини, Гетьмана, який найкра- щі свої десятиліття віддав задля волі й добра рідної землі, натомість забрав із собою у чужу та далеку землю лише кілька метрів лляного полотна домотканого.
36
Метуть сніги…
Завірюха виє і скавулить, як пси скавулять тривож-
но у передчутті пожежі, сухий сніг у тій круговерті віхоли аж металом видзвонює і боляче б’є в обличчя, сухий сніг — звичайнісінька вода, а січе скулко і неми- лосердно гарячим пустельним піском; вже за десяток кроків попереду нічого не розрізнити, тільки білий туман, тільки мліч непроглядна і невідома. Олександр Скоропис-Йолтуховський ішов десь посередині колони в’язнів, принаймні так він гадав, що то середина, бо марне було видивитися за мліччю густою, що гуде і по- розбійницьки час до часу висвистує, важко побачити навіть силуети в’язнів у перших рядах. Його арештува- ла радянська контррозвідка 1945 року в Берліні, нагло й раптово схопилa, як шуліка мале і недорікувате ще курча. Довго везли у щільно набитому подібним людом товарному вагоні, доки не завищали гальма і потяг спи- нився на невідомій станції.
— Роздягатися! Всі у лазню! — пролунала різка команда, підкріплена попереджувальним пострілом вгору.
У чому матір народила, вистрибував люд, висипав і вивалювався поспіхом з товарняка на сніг, сотні і сотні голих тіл, що спершу хапливо переступали з ноги на ногу, мов то стояли на гарячому приску, а далі в купки збиватися стали отарою овечою, щоб якось від морозу прихиститися один біля одного, віднайти бодай крихту рятівного тепла. І тут вдарили бранд- спойти, тугі цівки крижаної води без куль розстрілю- вали нажахане скопище тіл, що парувало худобиною на шпаркому морозі, крики, зойки та лемент перекри- ли голоси конвоїрів.
Як дозволили одягнутися врешті, то погнали коло- ною в недалекий напіврозвалений барак, над воротами якого Скоропис-Йолтуховський встиг прочитати:
«Кто не был, тот будет, кто был, не забудет». Першої ж ночі він не міг, радше боявся заснути в нетопленій кам’яниці з чималими щілинами в стінах, на яких від червонястого вогника дивом у когось збереженої цигарки іскрився на стінах іній, так само червонясто- криваво іскрився. А хто мав нещастя після денної лазні заснути, то вже засинав навіки, тіла на морозі швидко дубіли, і ними живі закривали у стінах діри, ставлячи на ноги заколілих мерців.