— Ідіть уже, — повторив Скоропис-Йолтуховсь- кий. — Десь же є край снігів.
Мело та крутило, в білу мліч йшла чорна колона, завивала протяжно собачими голосами зловтішна і люта віхола…
37
Збивалися бусли на пожнивних полях у табунці, кружляли під чутну лиш їм мелодію у вигадливому танці, а тоді, знявшись у голубінь небесну та прощаль- не коло зробивши над жовтими нивами з полукіпками,
в тепліші краї відлітали. І знову верталися за кличем душі своєї лелечої, як скресала заледве крига на Турії, майстрували кубла нові чи старі підрихтовували на високих деревах або просто на облюбованих домівках затурцівських, а коли те діло звершували, то задирали угору дзьоби й клекотали про новосілля радісно та пере- можно... І так було шість десятків разів.
На початку дев’яностих років століття двадцятого, над шляхом з Луцька до Володимира, у селі Затурцях, на місці, де донедавна був смітник і шляховики щебінь зсипали, з’явився простий дубовий хрест, руш- ником вишитим перев’язаний, і квіти біля хреста зацвіли. На скромній керамічній табличці перехожі могли прочитати ім’я «В’ячеслав Липинський».
Він таки повернувся додому. Вдруге через шість десятиліть — і, гадається, тепер назавжди.
У тій дорозі мученій судилося бачити йому і діток Яфета, і Хамового сім’я не бракувало. Як 1931 року вер- тався з Відня до Луцька, залізницею прибув у труні металевій, то зустрічала і проводжала його «Просвіта». Люди Яфетові на труну клали квіти, вистеляли ними дорогу, процесія багатотисячна в національних одно- строях і під національними прапорами, хоч діялося те під займанщиною польською, пішки й на конях про- воджала його у самі Затурці. І тут знайшов свій спочи- нок Липинський в родинній гробниці на цвинтарі.
Нарешті скінчився такий затяжний поєдинок з Хамом, двобій з середульшим цим Ноєвим сином, поєдинок з його повторенням і, зрештою, двобій у самому собі.
Але то видавалося так... Насправді живучим сотво- рений Хам через шістнадцять років темної ночі прихо- дить на польські могилки і руйнує родинну гробницю. Прах Липинського він на траву викидає і краде мета- леву труну — з тої труни виплавить ложки й миски,
потирає потішено руки, от уже шикарним буде гешефт…
Ті, хто десятки верст ішли пішки з Луцька за тру- ною і квітами дорогу тоді вистеляли, поправляють гробницю, зроблять нову труну; тепер уже й красти нічого.
Але середульший Ноєвий син вигадливий, він може в будь-якій подобі заявитися раптом — ще через два десятиліття всідається він у зручне крісло радянсько- го керівника, «влади-визволителя», і спогорда на всіх споглядає: тепер він до скону буде правити світом... Польські могилки йдуть під бульдозерний ніж, пам’ятники і надгробки з поховань лягли у фундамент радгоспного свинарника, із землею зрівняли могилу Липинського.
Знову миготять десятиліття, трішки іншими стають люди.
Аж очима кліпати став середульший той Ноїв син, коли першого травня 1990 року діти з місцевої школи прийшли на колишні могилки і поклали квіти на місці могили Липинського: мало того, прийшли під прапором українським національним, що вперше тут по війні залопотів на вітрові. То нечувано, враз десь взялася міліція, інспекція у справах неповнолітніх…
Кому з нащадків сина того середульшого вдалось видряпатися вище по драбинці ієрархічній, тому ще лячніше ставало, буряковіли нащадки, бо не лякався люд уже погляду грізного, не зважав навіть на владні кпини:
Насипали в Затурцях курган і кажуть, буцім там Липинський похований…
І навіщо випинати ім’я його, що він був членом уряду УНР?
До чого тут метушня непотрібна? І хто вам давав вказівку на це?
Як з мішка дірявого, горохом сипалися докори та звинувачення.
Мітинг на кладовищі, зокрема й у пресі підневіль- ній, буде названо «зборищем», виступи люду небайду- жого — «галасом».
Пошкрябали по кишенях, повивертали їх рухівці тодішні, скинулися, хто що мав, найняли транспорт, вивезли сміття і впорядкували самі, без начальства, польські могилки.
То ще через роки на могилі В’ячеслава Казими- ровича постане пам’ятник, і приходитимуть люди, багато людей, з усієї України прибуватимуть, ще й з усього світу…
Родина Липинського надсилатиме матеріали до майбутнього музею, а після всенародного референду- му 1991 року пришле нову посилку для експозиції й напише:
«Хвилюємося разом з Вами за переміни політичні; добре, що маєте вже Незалежність, і бажаємо, аби це становище зміцнювалося. Напевно, ще можливі різні ситуації, під час яких буде важко. Наш народ теж переживав тяжкі часи, але ще й досі не все стабілізува- лося. Раді, що змогли зробити приємність тією посил- кою. Колись нам помагали, тепер ми. А прийде час, що й Ваш народ буде помагати іншим, які потребують. Так плине історія…»