Суковкін Михайло — громадський і політичний діяч на Київщині. До 1917 року голова Київського губернського земства, по революції — Київський губернський комісар (до кінця літа 1917-го), був у добрих стосунках з українськими національними колами. За гетьманату — посол Української Держави в Туреччині (1918). Після занепаду гетьманату посів ворожу позицію до української державності.
Темницький Володимир (24 липня 1879 — 1938) — правник, громадсько-політичний і державний діяч, жур- наліст, літератор.
Народився в селі Хлопівці, нині Гусятинського району на Тернопільщині. Співзасновник організації «Молода Україна» (1900–1902), редактор її однойменного часопи- су. Від серпня 1914-го — член Бойової Управи УСС і Головної Української Ради (створені у Львові, потім Загальна Українська Рада діяла у Відні). Співпрацював із Союзом Визволення України. 1919 — віце-міністр закор- донних справ УНР у кабінеті В. Чехівського, міністр за- кордонних справ у кабінеті Б. Мартоса. З 1923 року про- живав у Галичині. Друкував статті на політичні теми в українських газетах.
Токаржевський-Карашевич Ян (Іван-Степан-Марія) (24 червня 1885, с. Чабанівка Ушицького повіту Подільської губернії, нині Кам’янець-Подільського райо- ну Хмельницької області — 18 листопада 1954, м. Лондон) — український політичний і дипломатичний діяч, історик-геральдист. Князь.
11 червня 1918 року гетьман Скоропадський затвердив постанову про призначення Токаржевського радником Українського посольства у Відні.
У січні 1922-го його призначено віце-міністром закор- донних справ і керівником міністерства Української Народної Республіки в екзилі. На цій посаді він залишав- ся до 3 вересня 1924 року, коли, за його словами, «…подав- ся до демісії і виїхав з Тарнова через Прагу до Франції. З того часу ніколи жадної урядової посади не займав».
У 1924–1936 рр. перебував у Франції. На цей період припадає його активна громадська і публіцистична діяль- ність. Насамперед намагався принести якнайбільшу користь українській визвольній справі. Токаржевський був членом комітету «Франція — Схід» і редактором бюле- теню «Франція — Україна», генеральним секретарем Французького товариства українознавства.
Його серце перестало битися 18 листопада 1954 року. На цвинтарі Gunnersbury в Лондоні зібралось багато людей, щоб попрощатися з великим українським патріо- том та чудовою людиною. Прийшов вклонитись і гетьма- нич Данило Скоропадський.
7 липня 1978-го Токаржевського-Карашевича перепо- ховали в українському пантеоні в Бавнд-Бруку в Нью- Джерсі.
Цегельський Лонгин (29 серпня 1875 – 13 грудня 1950) — український громадсько-політичний діяч, дип- ломат, адвокат, журналіст, видавець. Нащадок двох дав- ніх священицьких родів Цегельських та Дзеровичів. З 1886-го навчався в Академічній гімназії у Львові. У 1989-му вступив до Львівського університету на юри- дичний факультет, проте незабаром повністю присвятив себе політичній та журналістській діяльності.
У 1900–1902 рр. був членом проводу та одним з редак- торів журналу «Молода Україна».
У 1911–1918 рр. був обраний депутатом до австрійської Державної Ради від УНДП, а 1913-го став послом до Галицького сейму.
Першого грудня 1918 року разом з Д. Левицьким під- писав у Фастові від імені Української Національної Ради ЗУНР-ЗОУНР передвступний договір з Директорією УНР про об’єднання ЗУНР і УНР в єдину Українську дер- жаву. Автором тексту цього договору був Л. Цегель- ський.
У січні-лютому 1919 року — секретар без портфеля і керівник секретаріату зовнішніх справ в уряді Сидора Голубовича. У складі делегації Наддністрянської України брав участь в урочистому проголошенні злуки ЗУНР з УНР та в роботі Трудового конгресу України.
22 січня 1919 року призначений заступником міністра зовнішніх справ Української Народної Республіки.
Того ж дня Л. Цегельському була надана честь зачита- ти Акт злуки між ЗУНР і УНР біля пам’ятника Богдану Хмельницькому у Києві.
У 1920–1921 рр. — представник уряду ЗУНР у США, де й залишився та брав участь у політичному і культурному житті української еміграції (серед інших співтворець УККА). Працював у газеті «Америка», з 1943 — її редак- тор. Помер у Філадельфії.
Шемет Сергій (1875, м. Лубни, тепер Полтавська область — 1957, м. Мельбурн, Австралія) — походить зі старовинного шляхетського роду Шеметів-Кежгайло. Землевласник із Полтавщини, брат Володимира та Миколи Шеметів, громадський і політичний діяч, вида- вець у Лубнах газети «Хлібороб» (1905), один із засновни- ків Української партії хліборобів-демократів у Лубнах (1917). Був за українізацію гетьманського уряду, але проти повстання проти нього у листопаді 1918-го.