На еміграції з 1919 року, де разом з В. Липинським про- вадив активну діяльність у монархістському Україн- ському союзі хліборобів-державників (1920), співробітник журналу «Хліборобська Україна» (1920–1925) та інших гетьманських видань.
Особистий секретар П. Скоропадського та член Ради Присяжних.
На еміграції перебував у Тарнові, Відні, Берліні, Парижі, Австралії, де й помер.
ШтейнгельФедір(ТеодорШтайнгайль) (1870–1946) — політичний і культурний діяч, дипломат, член першої Державної Думи. Член ТУП, посол у Берліні.
Народився Федір (Теодор) 9 грудня 1870 року в родині інженера, статського радника Рудольфа Васильовича Штейнгеля, барона, вихідця з Остзейського краю Німеччини.
У 1890-х роках навчався на природничому відділені фізико-математичного факультету Варшавського універ- ситету.
Барон Штейнгель родом з міста Городка на Волині. Закінчив Київський університет. У 1902 році заснував у
Іван Корсак
Городку музей з цінними археологічними, історичними і етнографічними збірками з Волині, розкопував могильни- ки княжої доби у Студинці на Рівненщині. У 1906 році — член першої Державної Думи від м. Києва, належав до української парламентарної фракції. Член ТУП, товариш голови Українського наукового товариства в Києві. За гетьманату посол Української Держави в Берліні (1918), підтримував добрі зв’язки з дипломатами нейтральних держав (Іспанії і Голландії). З 1940-го жив неподалік Дрездена.
Юркевич Лев (1884–1917 або 1918, Москва) — соціал- демократичний діяч і письменник, син заможного лікаря з гурту «українців польської культури», що виник під впливом Володимира Антоновича. З 1904-го — член РУП. У 1907 році виїхав за кордон і там закінчив університетсь- ку освіту, розпочату 1903-го в Київському університеті. Після смерті батька (1911) жив на Заході (здебільшого у Франції); значну спадщину використовував на підтримку української соціал-демократичної преси («Наш Голос», Л. 1910–1911; «Дзвін», К., 1913–1914), друкувався в
«Дзвоні» під псевдонімом Л. Рибалка.
Ярошевський Богдан — один із засновників Української соціалістичної партії (УСП), яка постала й діяла на Правобережжі. Він і був її керівником. УСП взяла собі за зразок не російські соціалістичні партії, а Польську соціалістичну партію (ІІСП), якою кермував Ю. Пілсуд- ський
P.S. Штрихи підготовлено за матеріалами «Вікі- педії», книги «В’ячеслав Липинський. Листування» (за редакцією Я. Пеленського), матеріалів радіо
«Свобода» та інших джерел.
«Я ХОЧУ, ЩОБ БУЛА УКРАЇНА...»
В’ячеслав Липинський у нашій історії й у романі Івана Корсака
«Моє українство — це українство моєї верстви, яким я хочу врятувати цю верству од загибелі і зробити її потрібною
для нашої землі, для нашого народу».
В. Липинський у листі до О. Назарука
«Я єсть кость од кости і кров від крови польської шляхти, що на Україні живе і єсть українська в тисячу разів більше,
ніж ці, що себе за репрезентантів народу у нас на Наддніпрянщині вважають».
В. Липинський
Доводиться почати з преамбули.
Як відомо, книги мають свою передісторію.
Поінколи вона має епічно розгорнуті в часі й у просто- рі сюжети. Незрідка в ній фігурує чимало людей, хоча найголовнішою дійовою особою і творцем, ясна річ, полишається автор, який силою своєї уяви й таланту вос- кресив, бува, навіть із непам’яті тих, хто топтав ряст задовго до нашої появи на цьому світі, хто мав високі благородні поривання і кого вела в житті висока місія, продиктована чи не самими небесами.
Коли я думаю про В’ячеслава Липинського, то уявляється: так, його мали викреслити з нашої історії, заборонити навіть право на безневинну згадку його імені, щоб аніякого відлуння те ім’я не викликало аніде в укра- їнському світі.
Понад півтора десятиліття тому стояв я на сільському цвинтарі в Затурцях перед символічною могилою
197
В’ячеслава Липинського. Літній чоловік із тутешніх роз- повідав: тут був польський цвинтар (усі могили зрівняли з землею радянські бульдозери), на якому знайшли свій останній притулок Липинські, а побіля них — і він, В’ячеслав Казимирович, який вирізнився з-поміж усієї родини, рішуче й безкомпромісно ставши на позиції люд- ності цієї землі, де він народився. Недоречно й некорект- но вимірювати, кого більше було в ньому — поляка чи українця — зате дуже доречно і правомірно стверджува- ти: Україна мала в його особі великого патріота. Одного з найвидатніших своїх синів на все пекельне XX століття. Говорячи про Липинського, важко уникнути цього пафосу. Бо й та епоха, в якій він прагнув повернути сам наш історичний розвиток, була охоплена інфернальними вогнями. Бо в ній були великі злети національного духу й високі подвиги, про які виразно можна сказати тільки високими словами. Були підлі зради, про які можна говорити лише чорнослівними інвективами. Була полі- тична короткозорість індивідів, що претендували на роль національних пророків і вождів, була дитяча наївність доморощених квазіполітиків, яким належалося б хіба що грати в доміно. Була темна затуркана маса, що навіть жодного уявлення не мала про те, як і ким себе ідентифі- кувати. І був буреломний ентузіазм українських пасіона- ріїв, які невідомо де й узялися в похмурі часи безнаціо- нальної темряви та давлючої безнадії національної спра-