ри», на якому Липинський виступив з головною доповід- дю, що мала назву «Наше становище на Русі-Україні». Цей період біографії Липинського з глибоким аналізом мотиваційних моментів поглиблення його україноцен- тризму вичерпно проаналізував Іван Лисяк-Руд- ницький.
Заклики Липинського до поляків України не мали великого успіху. За ним пішли тільки одиниці. Він був безмежно сприкрений тим, що не зміг навернути в свою українську віру рідних братів і дружину, яка виховала їхню доньку полькою без виразної української лояльно- сті. В сім’ї запанувало холодне відчуження. Липин- ський, по суті, лишився глибоко самотнім поміж своїх єдинокровців. Так розкололася і родина польських гра- фів Шептицьких, у якій один із синів пішов в українство і став ієрархом Української греко-католицької церкви митрополитом Андреєм, а другий – генералом Війська Польського. Але у владики Андрея збереглися ніжні сто- сунки з любою і люблячою матір’ю. Липинський же став остаточно чужим серед своїх і – дуже часто – чужим поміж тих, кого назвав своїми. Цей мотив виразно зву- чить у романі Івана Корсака.
До речі, через кількадесят літ далекоглядний Андрей Шептицький, підсумовуючи політичну й історіософську діяльність Липинського (маючи передовсім на увазі
«Листи до братів-хліборобів»), писав: «Ваше діло отстоїться, хоч справа, для якої Ви працювали ціле життя, може, далека від тріумфу — але Ви научили наших земляків правильно думати в політиці, очевидно не всіх, але многих з них, а поволі здорова політична гадка буде розширятися — як той Квас Євангелія, що заквашує три міри Муки. Тому не беріть до серця хам- ства українців деяких, а хоч би многих – Ваша гадка лишиться ясною нашій історії».
Він здобув блискучу освіту — студіював історію та агрономію в університетах Женеви й Кракова. Перші праці свої написав польською мовою, оскільки звертався передовсім до тих спольщених українців, чиї предки разом із Хмельницьким і Виговським боролися за само-
стійну Україну. «Ми повинні, — звертався до них Ли- пинський, — означити своє становище до українського народу, що пробуджується, бо пам’ятаймо, що «роз- куються незабаром заковані люде», що коли не сьогодні, то завтра вони питатимуть нас про наші діла. І спитають нас тоді: ви, що посіли такий великий шмат землі, ви, що жили цілі віки нашою працею і потом, що ви зробили для нас і для сієї нашої матері-землі? Що ж ми їм на се відпо- вімо? Що скажемо їм, коли вони заглянуть до історії своїх культурних інституцій, своїх «Просвіт», своїх видавництв, своїх наукових товариств і коли добачуть, що нема там шляхетських назвищ; коли побачать, що ті, котрі колись не хотіли дати землю селянинові, говорячи, що йому тільки «культура» потрібна, самі потім, задер- жавши землю в своїм посіданню, не дали зломаного шага для піднесення сієї культури!..»
Ці звернення таки мали помірний успіх — вже згадува- ний з’їзд громадян України польської культури (так вони себе називали) прийняв ухвалу: підтримувати українсь- кий національний рух й допомагати просвіті народу. Липинський розраховував на більше, однак мав усі підста- ви для оптимізму: початок є, і початок обнадійливий.