Під час поїздок за кордон Липинський чимало спіл- кується з українською політичною еміграцією й схиляє її до необхідності створити організацію, метою якої стане боротьба за самостійну Україну. Так народився «Союз визволення України», чиїм ідеологом, конструктором та духовним батьком був В’ячеслав Липинський. Це дуже важливий момент, про який ми або забуваємо, або й уза- галі не знаємо: «Липинський був переконаним самостій- ником ще в той час, коли ця ідея була чужа загалові національно свідомого українства, особливо на Наддніп- рянщині. Передбачаючи, що напруження міжнародних стосунків, помітне за тих років, може довести до війни, він уважав, що грядуча воєнна завірюха повинна бути використана для української самостійницької акції» (І. Лисяк-Рудницький).
Перша світова війна одягла його у військовий мундир (така повинність резервового офіцера кінноти). Був на
прусському фронті, де під час розгрому російської армії Гінденбургом у мазурських озерах тяжко застудився й захворів на сухоти, які точили його впродовж усього життя. Опинившися в резервній кавалерійській частині у Полтаві, 1917 року формує з неї українську бойову оди- ницю, але Військовий Генеральний Секретаріат у Києві
«тої частини не затвердив і дозволу на формування ціло- го кінного полку з неї не дав: боявся того, що Липин- ський «з панів», і того, що він «самостійник» (М. Заба- ревський. «В’ячеслав Липинський і його думки про українську націю і державу». Аугсбург, 1946, с. 12).
Не було в нього порозуміння з урядовцями Централь- ної Ради, оскільки для соціал-демократів він теж лишав- ся «паном» і «поляком». Міг одержати шанс брати участь у політичному житті, записавшися до національ- них меншин (бувають же такі парадокси в історії!), але робити це вважав нижчим за свою гідність.
Навесні 1918 року, коли на чолі Української держави став гетьман Павло Скоропадський, В’ячеслав Липин- ський призначений послом України до Відня, де він, за спогадами сучасників, виявив високий дипломатичний хист. Але недовго судилося йому перебувати на цьому посту. З тяжким серцем спостерігаючи партійні кон- флікти й отаманську міжусобицю в Директорії, зрозу- мів: іде велика руйнівна робота, успіху справі України вона не принесе. Його терпіння скінчилося, коли він, приголомшений, почув про розстріл отамана Болбочана. Він подає влітку 1919-го у відставку.
Через рік разом із однодумцями засновує «Україн- ський Союз Хліборобів-Державників». Його програмова теза: «Лад і порядок в правовій, суверенній, незалежній національній Українській Державі, збудованій на основі міжкласового порозуміння хліборобів і робітників на українській етнічній території». У збірнику «Союзу»
«Хліборобська Україна» публікує свої головні праці й серед них — славнозвісні «Листи до братів-хліборобів», у яких пише про гіркі уроки української історії й можливі шляхи сконсолідування нації для створення власної дер- жави. На його переконання, речниками визвольного
руху мають бути не лише, як це традиційно ведеться, інтелігенти, а передовсім організатори хліборобства, індустрії, військовики.
Автор книги не раз кидає на адресу своїх земляків різкі, а то й нищівні слова, дошкульно говорить про полі- тичну нездалість, про недержавність нашого громадян- ства. Його гнів викликаний любов’ю до України і жалем до українців, які ніяк не хочуть учитися на уроках істо- рії. Липинський сам зізнавався: «...викликані великим болем від сучасного гострого приступу нашої хронічної національної недуги, оці мої «Листи» не єсть матеріалом ані для виборчої агітації, ані потішаючою і заспокою- ючою лектурою для тих, що стратили віру в Україну. Вони призначені для тих, сильних своїм хотінням України, своєю вірою, волею та інтелігентністю, активних українських людей, які в момент сучасної страшної національної руїни мусять пізнати хворобу своєї нації. Пізнати — не на те, щоб безнадійно плакати, а щоб хворо- бу побороти і з збільшеним досвідом та умінням далі вели- ке українське діло робити».
Різко висловлювався він і про тодішній варіант укра- їнської демократії з представників УНР, де домінували соціалісти, і про руїнницькі інстинкти охлократії (вираз- но бачив її панування в російській історії). Дав Липин- ський і чітке визначення інтернаціонального революцій- ного соціалізму й диктатури пролетаріату, позначених неприхованим прагненням забезпечити безмежне пану- вання касти, яка жодною мірою не належить до проду- куючого пролетаріату, зате прагне розпоряджатися соціалізованою продукцією. Це, по суті, лише диктатура інтелігентських вождів політичних партій. І що темніша нація, що лінивіша вона, то більше вірить у чудодійність партійних «соціальних програм», як у здатність ворож- битів закликати на поле великий врожай. Цим пояснює він тодішній великий успіх есерівщини серед російських мас.