Аналізуючи наші біди й непорозуміння, Липинський часто здійснює розлогі екскурси в політичну історію Англії, Франції, Росії, Польщі та інших країн, знаходя-
чи спільне й відмінне в їхніх державних організмах, пояснюючи причини і наслідки історичних перипетій, що випадали на їхню долю. Це блискучі сторінки філосо- фії історії, що збагачують нас розумінням закономірно- стей поступу чи регресу суспільства.
У 1921 році у віденській українській газеті «Воля» з’явилася стаття Євгена Чикаленка «Де вихід?», в якій автор вважав, що єдиним порятунком для позбавлених державної дисципліни й несконсолідованих українців може бути запрошення якогось чужоземного принца,
«варяга» (натяк на «варязьку» легенду державності Русі) з його військовою гвардією і цілим державним апа- ратом (Чикаленко теж був прибічником монархії). У від- повідь на цю статтю Липинський написав цілий трактат під назвою «Покликання «Варягів» чи організація хлібо- робів?», де наголосив, що новітня «варязька» теорія — це вияв розпуки й зневіри, це філософія слабких. Якщо українці самі не схочуть і не зможуть побудувати свою державу, то ніякі варяги їм не допоможуть. Порятунок наш — тільки в наших руках. Ніхто з чужинців ніколи нікому не будував державу. Хіба що — безправний і слухняний васалітет.
Липинський упродовж усього життя виношував задум написання фундаментальної «Історії України», але не встиг цього зробити. За його словами, під час пожежі в його домі на Уманщині, коли було вбито його приятеля і хранителя дому Левка Зануду, згорів кон- спект цієї праці й матеріали для неї. Він устиг написати дослідження ключових, справді переломних етапів на- шої історії, що й дало підстави називати його «істориком переломних діб» та, за висловом Тетяни Лютої, «дослід- ником метаморфоз українських аристократичних верств».
Є історики-апологети, одописці, є відверті спекулян- ти, котрі інтерпретують факти минулого під таким ку- том зору, що вони мають легітимізувати буцімто логічні- стю подій теперішнє. Липинський, звичайно, — зовсім інший тип історика. Почавши як учень Грушевського, він остаточно сформувався головно під впливом фран-
цузьких авторів Жоржа Сореля, Гюстава Лебона, Шарля Морраса. Він був далекий од наміру сліпо ступати в їхні сліди. Ознайомлення не тільки з їхніми доктринами, а й очитаність соціологічного й політичного характеру чи не всіх західноєвропейських мислителів та добре знання подробиць, умов існування, надій і сподівань українсь- кої людності, сформували в ньому справді оригінального мислителя, що освітлює аналітичним поглядом кожен факт зусібіч. Скажімо, пишучи про події, що одержали назву так званої Переяславської ради, він наголошує, що в ході визвольної війни українського народу було створе- но власну державу, яка не вистояла передовсім через те, що нова аристократія, яка складалася зі шляхетських та козацьких елементів, не витворила в собі державоцент- ричності й не мала поваги до державної влади, яку уособ- лював гетьман зі своїм урядом. «Приняття протекції «вос- точного царя» і розрив із західною Річпосполитою йшли у парі з узахідненням і европеїзацією козаччини. Пере- яславська умова прийшла тоді, коли Україна вже пере- йняла і у своїх власних формах закріпила, як поняття, так і уклад західного, хліборобського, осілого життя, виробле- ні в попередніх віках під впливом західної європейської цивілізації. Але одночасно Умова в Переяславі була сою- зом України з Москвою, зверненим проти Польщі. Вона, захищаючи Україну перед натиском польським, одночас- но відривала її від Заходу і ставила в залежність від Сходу...» — пише він в «Україні на переломі».
Дехто на еміграції висловлював наївну віру в еволю- цію більшовизму, що може згодом створити в Україні національну державу (інший бік «варязької» теорії). На це Липинський відповів так: «Державна комуністична влада в Україні не єсть територіяльно українська, її центри, її мозок знаходяться поза межами України. На Україні влада спочиває в руках кочовничих, з Україною органічно не зв’язаних елементів, які сьогодні правлять Україною, а завтра Бухарою чи якимсь приамурським краєм. Тому ця влада не має ніяких даних — поза одною мовою, потрібною їй в цілях пропаганди — приймати органічні, місцеві, національні ознаки». Він уже тоді