розпізнав тих «господарів» нашої землі, в яких «адрес — не дом и не улица», в яких «адрес — Советский Союз»,— приблудних наїзників, безжальних до колоніального коня.
Його життєві сили знищувалися сухотами, він згасав, але працював і працював, бо мусив устигнути багато. Ще створив у 1930 році нову політичну організацію
«Братство українських класократів-монархістів», а через рік у санаторії Віннервальд поблизу Відня Липинський помер. Поховали його в родинному маєтку в Затурцях.
Він чимало писав про релігію. З цих творів видно, що Липинський однаково негативно ставився і до цезаропа- пізму — намагань підпорядкувати церкву політичній владі, і до клерикалізму — прагнення духовенства ввій- ти у вищі структури політичної ієрархії суспільства. Він закликав до злагоди й співпраці церкви й держави, які не повинні підміняти одна одну, закликав до конфесійно- го миру — запоруки нормального релігійного життя (як актуально це для вас сьогодні!). Підсумком роздумів на всі ті теми й стала його дуже важлива й для сьогодні книга «Релігія і церква в історії України». Її пафос спря- мований на те, що всі конфесії мають толерувати одна одну й не антагонізувати людей у суспільстві.
Історика Липинського цікавило передовсім XVII сто- ліття в Україні, зокрема, козацька революція і все з нею пов’язане. Він добре знав і польський, і російський варі- анти прочитання тогочасної української історії. Перший трактував події Хмельниччини як бунт охлосу, як полі- тичну деструкцію. Другий — як порив українських пра- вославних до російських єдиновірців, до «братнього» альянсу України з Московією, в якому Україні відводи- лася роль безправної колонії. Був ще й третій варіант інтерпретації тогочасних подій, що належав українській народницькій історіографії; це — «стихійне змагання селянсько-козацьких мас до справедливого суспільного устрою».
Липинський бачив у Хмельниччині величний будів- ничий пафос державотворення. Козацьке ядро притягло
до себе людність усіх без винятку станів тогочасної України, що поєднали зусилля під прапором визвольної війни. «З особливою увагою досліджував Липинський перетворення гетьманського уряду з суто військової установи на територіяльну владу монархічного характе- ру, з виразним нахилом до спадковості,— пише вже зга- дуваний І. Лисяк-Рудницький. — Проте гетьманська влада часів Хмельницького, хоч і авторитарна, не була деспотичною: її обмежували права й вольності лицарсь- кого козацького стану, який колективно брав участь в управлінні державою і члени якого користувалися особи- стою свободою; також міста мали своє самоврядування, а церква та духовний стан займали в державі забезпечену незалежну позицію. Таким чином, суспільно-політич- ний устрій тодішньої України засадниче відрізнявся як від польської анархічної шляхетської демократії, так і від московського східнього деспотизму, де все населення від верхів до низів уважалося за рабів царя». (До речі, ота піраміда рабства в Росії пізніше так вразила французько- го рояліста маркіза Астольфа де Кюстіна, що він у своїй книзі «Росія в 1839 році» написав: «Російський народ — нація німих... Усе тут є, не вистачає лише свободи, тобто життя»). Реалізацію марксистського закрою соціалізму в Росії Липинський назвав «трагічною життєвою карика- турою». А всі ці більшовицькі терміни «соціалізм» і
«комунізм», що ними вони морочили голови народам імперії, за Липинським, — демагогічні словеса, які мають дуже віддалений стосунок до реальності, яка в стократ складніша за всі ці примітивні формули для простаків.
Липинський пише про повнокровність, повносилість життя в народних низах, про благотворний процес освя- чення визвольних змагань авторитетом церкви, про повернення до свого повсталого народу, здавалося б, без- надійно, назавжди спольщеної української шляхти, яка, побачивши величну перспективу державотворення, ста- вала і теоретиками, й практиками тієї важливої і важкої справи. Липинський постійно наголошує, що Хмель- ницький перемагав саме завдяки підтримці людності:
«...удалось Великому Гетьману перш за все тому, що він
для здійснення своїх власних цілей і визволення укра- їнської нації й будови української держави — зумів зор- ганізувати коло себе не агентів, а Богунів, Нечаїв, Виговських, Кричевських, Ждановичів, Креховецьких, Стеткевичів, Тукальських, зумів витворити з найкра- щих людей України аристократичний клас, який жерт- вою крови й життя себе з існуванням держави українсь- кої зв’язав».