Важливо, що Хмельницький одразу ж зорієнтувався: не напівкочові добичники й гультіпаки, що підтримува- ли кожен бунт (а потім здебільшого видавали ворогу своїх ватажків),— його спільники й помічники, бо це елемент ненадійний (те з жорстокою переконливістю потвердили різні етапи нашої історії), елемент, часто позбавлений державницького мислення, бо люмпени — прошарок завжди найменш національний, вони, як пра- вило, доволі неохоче впускають у своє серце великі й бла- городні ідеї на взірець боротьби не за власне благо, а за створення рідної держави. «Велич і геніальність Хмельницького була в тім, що він зумів з тим стихийним економічним процесом, з живою хліборобською «городо- вою» Україною, а не із засудженим, на смерть низовим общинним, уходницьким і добичницьким Запоріжжям свою політику й будову держави української зв’язати,— пише Липинський. — Збудована Хмельницьким Хліборобська Гетьманщина, хоч і обкарнана його недо- тепними наслідниками і здавлена ланцюгами московсь- кої держави, буде ще сотню літ пізніше крок за кроком, степ для плуга й для культури здобуваючи, уходницьку нехліборобську Січ Запорожську витісняти, аж поки не зруйнує її разом і одночасно з кочовою татарською ордою. І не з вини нашого Великого Гетьмана повстане згодом наша пізніша трагедія національна. Не він винен, що його нерозумні нащадки велику політичну ідею євро- пеїзації козаччини, а з нею і цілої України — ідею, яку він, Богдан Хмельницький, сотворив і в життя перевів (підкреслення В. Липинського. — М. С), передадуть потім з легіонами Феофанів Прокоповичів у руки мос- ковські. Не він винен, що пізніщі «руїнники» українські
його велику ідею на європеїзацію й на будівництво Петровської російської держави віддадуть, а свою власну національну справу, всупереч бажанням Великого Богдана, зв’яжуть з прекрасним, романтичним, але засудженим на смерть низовим Запоріжжям, зв’яжуть із гайдамацьким руїнництвом і всяким антидержавним, анархічним, антикультурним і безпутнім бунтарст- вом...»
Виразний соціологічний аналіз фактів минулого, кон- цептуальне їх осмислення, глибоко емоційний і справді артистичний стиль викладу думок — усе це В’ячеслав Липинський, який, бувши в історії, по суті, аматором, народив цілу плеяду істориків, що їх називають його духовними учнями (Дмитро Дорошенко, Мирон Кордуба, Іван Крип’якевич, Василь Кучабський, Степан Томашівський, Олександр Оглоблин, Микола Василен- ко, Лев Окіншевич). За визначенням І. Лисяка-Рудни- цького, Липинський був антиподом Михайла Грушевського. Попри те, що Грушевський — і старший віком, і розпочав свою наукову діяльність раніше, і пере- жив Липинського, останні томи «Історії України-Руси» позначені слідами впливів Липинського і полемікою з ним. Михайло Грушевський вважав Липинського над- звичайно авторитетним опонентом; Липинський і притя- гав його, і відштовхував. Ця полеміка була науково плід- на, бо вона збагачувала думку Грушевського новими вимірами.
На переконання І. Лисяка-Рудницького, «за останні сто років Україна дала двох великих політичних мисли- телів — Драгоманова та Липинського. Вони уособлюють два різні полюси української думки — лівий і правий, соціал-демократичннй і консервативний». Але нам ще належиться по-справжньому відкрити для себе й зрозу- міти Липинського.
Зусиллями Ярослава Пеленського, невтомного популяризатора, біографа й дослідника Липинського, в Україні з’явилася друком основна його праця, власне, політичний заповіт мислителя — «Листи до братів-хлібо- робів». У передмові до неї Я. Пеленський наголошує, що
твір цей «не можна вважати виключно теоретичним тво- ром в академічному сенсі. Його зміст, включно з полеміч- ною передмовою, має актуальне значення й сьогодні, зокрема — у зв’язку із сучасним будівництвом українсь- кої держави. Усі найважливіші питання, порушені в творі, як, наприклад, побудова української національної держави, аналіз політичних систем і політичної культу- ри, функціонування еліт, їх кругообігу та переходу колишніх еліт у нові державні структури, концепція гро- мадянства не на етнічно-культурному, а на територіаль- но-політичному принципі, співвідношення між держа- вою, суспільством і громадянином та між корінним наро- дом і національними меншостями, у сфері економіч- ній — справа приватної власності, зокрема, земельної як підстави цивілізаційного та культурного розвитку дер- жави і суспільства, організація аграрної системи тощо, яскраво віддзеркалюють сучасні проблеми українського державного будівництва».