Він енергійно підтримував Павла Скоропадського, бачив у ньому законного правителя України, вважаючи,
що в народі ще жива пам’ять про устрій української козацької держави й про місце в ній гетьмана. До того ж, Скоропадський був спадкоємцем того роду, який у XVIII столітті дав Україні гетьмана. У цій подробиці Липин- ський убачав перший крок до легітимності влади. Потім настало тяжке розчарування, переоцінка цінностей. І не тільки тому, що виник конфлікт із Павлом Скоропад- ським, хоча все почалося, очевидно, саме з нього. Як свідчать біографи, в останніх своїх листах Липинський схилявся до того, що політичний лад майбутньої укра- їнської держави мають визначати установчі збори,— хоча загалом ідея спадкового гетьманату лишалася йому дорогою.
Як уже згадувалося, Липинський належав до ідеаль- ного типу людей, що їх пойменовують лицарями без стра- ху й докору. Сучасники згадують не тільки його незалеж- ний та безстрашний інтелект, подвижницьке служіння ідеї, колосальну вимогливість до себе й до інших. А з роками в нього надзвичайно посилився моральний рито- ризм — Липинський вимагав від своїх соратників безза- стережної етичної чистоти. Але люди — хоч яким вони ідеям служили б — завжди лишаються людьми, в яких чесноти сусідять з античеснотами. І сам гетьман, як полі- тичний продукт російського виховання, взорувався не так на поради Липинського, який прагнув створити з нього справді цивілізованого європейського монарха, а не бліду копію з кунсткамери російського царського двору, гетьман взорувався на російські моделі. Щедро надарований амбіціями та шанолюбством Скоропад- ський дратувався такою опікою Липинського. А це до всього гетьманове оточення, де (як це завжди буває при політичних вождях) юрмилися всякі авантурники й пройдисвіти, які активно інспірували конфлікти з враз- ливим Липинським. Дехто з них навіть договорився до того, що в Липинського, мовляв, не просто до ненормаль- них розмірів розбуяло честолюбство, а й навіть прогресує божевілля. Одне слово, вічний сюжет, одвічне протисто- яння великого і ницої посередності, яка неодмінно вби- ває те, що вивищується над нею...
Михайло Горинь звернув увагу на такі — повчальні для нас перед лицем історії — моменти з епістолярії Липинського та його сучасників. У листі Липинського до Бориса Матюшенка говориться: «Для мене ти був і єсть Борис Матюшенко, демократ, ідеаліст, чесна людина, а найважніше — мій приятель. Україна демократична — це фікція. Але тебе я боронив і буду боронити». Матюшенко відповів Липинському: «Краще не торкати- ся пояснення того будь-що-будь парадоксального явища, яким є наша дружба (міцна — я вірю), дружба монархі- ста з демократом, соціалістом. Мабуть, краще не розби- рати різниці наших світоглядів, вони були і залишаться, а брати те, що є позитивне, а цим є, на мою думку, взаєм- не признання людської чесности і великої любови до нашої батьківщини».
Зайве й казати про те, як актуально звучить це сьогод- ні, коли з’явилося стільки проблем і суперечностей у міжпартійних взаєминах національно-демократичних сил в Україні, коли вони з таким садистським натхнен- ням пожирають одне одного, ставши надійними спільни- ками ворогів України.
А ось — іще глибоко повчальний момент із листа Василя Стефаника до Липинського: «Ех, якби Ваші предки, шляхта, не покинули черні і держалися, як Великий Гетьман, української землі та надавали їй поря- док, то тоді мені б не приходилося мати Вас за найбільш трагічну особу наших істориків. Всі ліві і ліві, а Ви за триста років появилися праві, один. Не вірю в Вашу кон- цепцію, але благословляю Вас, що відтворюєте праву руку української нації. Все дотепер ми були без правої руки, а, дякуючи Вам, ми тепер бойова цілість. Маю надію на ту радість, яку будемо оба мати, як наша нація сконсолідується, і моя ліва рука знайдеться у Вашій пра- вій руці. Вас люблячий Василь Стефаник».
Побажаймо ж собі, аби наші взаємини були на рівні стосунків цих людей, аби нам стачало глузду в кожному конкретному випадку бачити не те, що нас роз’єднує, а те, що об’єднує, спільнить.