Власне і для цього теж написано цей роман, якому на моє тверде переконання, просто немає ціни.
Корсакова нарація всім своїм пафосом спрямована в сьогоднішній день. Це саме той випадок, коли історія повинна виконати роль навчительки сучасності, подати для неї невідпорні аргументи.
Корсак виступає в своєму романі й у ролі археолога, який «розкопує» минуле, й реставратора, який з розріз- нених уламків відновлює цілісну картину, і портрети- ста, який з промовистих подробиць відтворює людський і політичний характер свого героя. Одне слово, Корсак уміло послуговується всім тим, що дає авторові уні- версальний за художніми можливостями історичний роман.
Його Липинський — винятково приваблива особи- стість, індивід високої моралі, дивовижної доброзичливо- сті. Всі ці риси дуже й дуже рідко зустрічаються в політи- ків, оскільки політики опиняються в ролі гравців на шахівниці історії, де замість шахових фігур у них під руками люди чи й цілі народи. Політичним гросмейсте- рам немає ніякого клопоту до тривог, надій чи нещасть окремо взятого індивіда. Їх ніколи не цікавить ніщо
«зокрема» (хіба що їх особисто спостигла якась болячка або в них згорів маєток), їх цікавить лише «взагалі». Вони мають справу з масами, тероризують своєю демагогією маси і що більший політик, то майстерніше володіє він мистецтвом брехні. Йому не становить жодних труднощів переконати нас у тому, що чорне — це біле, й навпаки.
І тільки поодинокі з-поміж сотні політиків сторонять- ся, мов чуми, такого паскудства, керуючися етичними імперативами.
Таким був у нашій історії В’ячеслав Липинський. Такий він є і в романі Івана Корсака, який, до речі, не приховує свого захоплення цим видатним чоловіком і змальовує його з почуттям глибокої симпатії. Це, ясна річ, не лакування, не ідеалізація (Корсак із такою літера- турною практикою, здається, не знайомий), це глибоке зосередження на внутрішньому світі героя, сфокусуван- ня уваги читача на його моральних константах.
Переважна більшість політичних діячів — звичайні авантурники, індивіди, вражені невиліковною мегало- манією, всякі маргінали, соціальні аутсайдери, що від- чайдушно силкуються доскочити вершин благополуччя, і влада їм потрібна завперш і єдино як мета.
Людям же високої ідеї — таким, як В’ячеслав Липинський, — влада потрібна передовсім як засіб, як інструментарій впливу на маси, як дорогоцінна можли- вість легітимізації намірів політика, який оприлюднив їх і здобув публічну підтримку, як шанс вибудувати виразну стратегію державного будівництва, підпорядку- вавши їй ретельно прораховані хитромудрі тактичні моменти.
Так, Липинський у Корсака — високочолий ідеаліст. Таким ідеалістом він змалював і Модеста Левицького з його відданістю українській справі, з його благородною толерантністю, архіскромністю і м’яким ригоризмом («Тиха правда Модеста Левицького»).
Липинський проти Левицького — згусток пристрасті, вибуховий темперамент полеміста. Але таке саме глибо- ке і ніжне серце. Така ж беззастережна відданість справі, яка визначила логіку й сенс його життя.
Звичайно, такий роман неодмінно має бути «романом ідей». Адже для автора чи не найважливіше донести читачеві передовсім інтелектуальний світ героя, увираз- нити процес визрівання в нього саме таких переконань і мотивацію саме таких діянь. Усе це в творі Корсака є, як і є широкий політико-соціальний контекст доби, вогнен- ний клекіт історії. І воднораз його Липинський — не без- тілесна абстракція, не ходячий рупор своїх та автор- ських ідей. Він, як уже мовилося, особистість з характер- но індивідуальним виразом обличчя, з пластично пропи- саною художньою плоттю. Та й оточення його — аж до другорядних чи епізодичних персонажів, як,скажімо, селянин і добрий приятель його, Левко Зануда, якому присвячено «Листи до братів-хліборобів», — позначене психологічною деталізацією і кожен там має цікаву жит- тєву історію. У кожного є не тільки його теперішнє, впи- сане в історичний контекст, а й минуле, котре багато що
Михайло Слабошпицький
пояснює і в самій людині, і в тому, що, як і чому сталося в цьому середовищі. Корсак однаково жадібний і на дріб- ничкові подробиці побуту, і на психологічні деталі з індивіальним забарвленням, і на філософські та політич- ні доктрини, які надають особливого змісту біографіям його героїв, художньо конкретизують героїв. Сказати б, закорінюють їх у ґрунт їхнього часу. Ось цим передовсім і відрізняється проза від публіцистики чи науково- популярної літератури. І саме така характерна творча стратегія простежується в історичних романах Івана Корсака «Таємниця святого Арсенія», «Капелан армії УНР», «Тиха правда Модеста Левицького», а також у творі, присвяченому В’ячеславові Липинському. Творі, де біографія окремої людини стає приводом для вияскравлення біографії епохи.