У Вустері росіяни подобаються тільки йому. Його вірність червоній зірці абсолютно вирізняє його.
Звідки в нього з’явилася ця симпатія, що навіть йому самому видається дивною? Матір звуть Вірою, і починається це ім’я з крижаної літери V, стріли, що летить донизу. Віра, якось сказала йому мати, — російське ім’я. Коли перед хлопчиком уперше росіян і американців подали як суперників, між якими треба вибирати («Хто тобі подобається — Сметс чи Малан[3]? Хто тобі подобається — Супермен чи капітан Марвел? Хто тобі подобається — росіяни чи американці?»), він обрав росіян так само, як обрав римлян: адже йому подобається літера р, надто велика літера Р, найсильніша з усіх літер.
Хлопчик обрав росіян 1947 року, коли всі інші обирали американців; обравши росіян, він заходився читати про них. Батько мав удома тритомну історію Другої світової війни. Хлопчик любив ті книжки й сидів над ними, розглядав фотографії російських солдатів у білих маскхалатах, російських солдатів з автоматами серед руїн Сталінграда, російських танкових командирів, що дивляться в біноклі. (Російський Т-34 був найкращим танком у світі, кращим за американський «Шерман» і навіть кращим за німецький «Тигр».) Хлопчик знову і знову повертався до картини, на якій російський пілот на бомбардувальнику заходив у піке над охопленою полум’ям розбитою німецькою танковою колоною. Хлопчикові подобалося все російське. Йому подобався суворий, але по-батьківському дбайливий генералісимус Сталін, найвидатніший і найпрозірливіший стратег тієї війни; йому подобалися російські хорти і російські лайки, найпрудкіші собаки у світі. Він знав усе, що можна було дізнатися про Росію: її площу в квадратних милях, видобуток вугілля і виплавку сталі в тоннах, довжину кожної з її найбільших річок: Волги, Дніпра, Єнісею та Обі.
Потім, унаслідок несхвалення з боку батька-матері, подиву з боку друзів та їхніх розповідей про реакцію їхніх рідних на розповіді про хлопчика, з’явилося усвідомлення: симпатія до росіян — не частина гри, це річ недозволена.
Завжди, здається, щось іде негаразд. Хоч би чого він хотів, хоч би що подобалося йому, рано чи пізно його доводилося тримати в таємниці. Він почав думати про себе, як про одного з тих павуків, які живуть у земляних норах із лядою. Павук завжди змушений тікати до своєї нори, зачиняти за собою ляду, замикатися від світу, ховатися.
У Вустері хлопчик тримає своє російське минуле в таємниці, приховує гідний осуду альбом малюнків із ворожими винищувачами, які з хвостами диму позаду падають в океан, і лінкорами, що носом уперед ідуть під воду. Замість малювати він тепер удає, ніби грає в крикет. Вимахує дерев’яним билом і лупить по тенісному м’ячу. Треба, щоб м’яч якомога довше тримався в повітрі. Зрештою він цілими годинами ходить навколо столу в їдальні, підбиваючи м’яч. Усі вази та прикраси він прибирає, і щоразу, коли м’яч торкається стелі, з неї сиплеться тоненький червонястий пил.
Хлопчик грає в гру до самого кінця, у нього в кожній команді по одинадцять гравців, і кожен б’є двічі. Кожен удар по м’ячу — очко. Коли увага слабне і хлопчик не влучає по м’ячу, гравець вибуває, і він записує до карточки його очки. Рахунки величезні: п’ятсот очок, шістсот очок. Одного разу Англія набрала тисячу очок, жодна реальна команда ніколи не досягала такого результату. Інколи виграє Англія, інколи Південна Африка, рідше — Австралія або Нова Зеландія.
Росія та Америка не грають у крикет. Американці грають у бейсбол, росіяни, здається, не грають у жодну гру, мабуть, тому, що там завжди йде сніг.
Хлопчик не знає, що роблять росіяни, коли не воюють.
Про свою потаємну гру в крикет хлопчик нічого не розповідає друзям, зберігаючи ці матчі для себе. Одного разу, ще в перші місяці їхнього життя у Вустері, хлопець із його класу зайшов крізь відчинені передні двері й побачив, як він лежить горілиць під стільцем. «Що ти там робиш?» — здивувався однокласник. «Думаю, — бездумно відповів хлопчик, — я люблю думати». Невдовзі кожен у його класі вже знав про цей випадок: новий учень — дивак, ненормальний. Завдяки цій помилці він навчився бути розважливим. Один з елементів розважливості — завжди казати радше менше, ніж більше.
Хлопчик, крім того, грає і в справжній крикет із кожним, хто ладен грати. Але справжній крикет на пустому майданчику в центрі Реюньйон-парку тягнеться нестерпно повільно: гравець, що відбиває м’яч і охороняє ворітця, завжди не може влучити по ньому, той десь губиться. Хлопчик ненавидить пошуки загубленого м’яча. Не любить і ловити м’ячі, і то на кам’янистому полі, де, впавши, він щоразу розбиває коліна та руки. Він хоче лише бити й подавати м’яч, більш нічого.
3