Одного разу їм дали в класі завдання написати твір на тему «Що я роблю вранці». Учні мали написати, що вони роблять, перше ніж вирушити до школи. Хлопчик знав, чого від нього сподіваються: як він застеляє ліжко, як миє тарілки після сніданку, як нарізає собі сандвічі для обіду. Хоча насправді нічого цього не робить, — це все виконує мати, — він бреше досить вправно, щоб його не викрили. Але заходить задалеко, описуючи, як чистить свої черевики. Він ніколи в житті не чистив черевиків. У своєму творі хлопчик написав, що щіткою з черевика зчищають бруд, а потім покривають черевик лаком. Міс Остгюйзен поставила великий синій знак оклику на полях навпроти чищення черевиків. Хлопчик пригнічений, молиться, щоб вона не викликала його до дошки прочитати твір. Цього вечора він пильно спостерігає, як мати чистить йому черевики, спостерігає, щоб не помилитися знову.
Хлопчик дозволяє матері чистити йому черевики, так само як дозволяє їй робити для нього все, що вона хоче робити. Єдине, чого він уже не дозволить їй, — заходити до ванни, коли він голий.
Хлопчик знає, що він брехун, знає, що він поганий, але не змінюється. Не змінюється, бо не хоче змінюватися. Його відмінність від решти хлопців, можливо, пов’язана з матір’ю і його неприродною родиною, але пов’язана і з його брехнею. Якби він припинив брехати, то мав би чистити собі черевики, чемно розмовляти й робити все, що роблять звичайні хлопці. В такому разі він перестав би бути собою. Якщо він уже не буде собою, який сенс тоді матиме життя?
Він брехун, а до того ще й черствий: брехун перед світом загалом і черствий у ставленні до матері. їй прикро, бачить хлопчик, що він росте і всякчас віддаляється від неї. Проте загартовує своє серце й не знає пощади. Єдине виправдання полягає в тому, що він не знає жалю й до себе. Він бреше, але не бреше собі.
— Коли ти збираєшся вмирати? — випробовуючи її, запитав він одного разу і здивувався власній сміливості.
— Я не збираюся вмирати, — відповідає мати. Відповідає весело, але в тій веселості відчувається фальш.
— А що як ти захворієш на рак?
— На рак можна захворіти тільки тоді, якщо тебе вдарять у груди. Я не захворію на рак. Я житиму завжди. Я не помру.
Він знає, чому мати каже таке. Вона каже для нього і брата, щоб вони не хвилювалися. Дурниці — казати такі речі, але він удячний їй за це.
Хлопчик не може уявити собі, як мати вмирає. Мати — найміцніше, що є в його житті. Це скеля, на якій він стоїть. Без матері він був би нічим.
Мати ретельно береже свої груди, щоб раптом не вдарити їх. Його найперший спогад, давніший за спогад про собаку, давніший за спогад про клаптик паперу, — це спогад про її білі груди. Хлопчик підозрює, що він, мабуть, ударив їх, як був немовлям, бив по них кулачками, інакше тепер мати б не ховала їх від нього так підкреслено: адже ні в чому іншому вона йому не відмовляє.
Рак — великий страх у її житті. Ну, а самого хлопчика навчили стерегтися болю в боку, трактувати кожну кольку як ознаку апендициту. Чи встигне карета швидкої допомоги завезти його в лікарню до того, як апендикс розірветься? Чи прокинеться він коли-небудь після анестезії? Він не любить думати про те, як його розріже якийсь незнайомий лікар. З іншого боку, було б добре мати потім рубець на шкірі й показувати його. Коли в школі на перерві дають арахіс і родзинки, він старанно здуває тонесенькі червоні арахісові лушпайки, які начебто збираються в апендиксі й загнивають там.
Хлопчик зацікавився колекціонуванням. Він збирає марки. Колекціонує олов’яних солдатиків. Колекціонує картинки — зображення австралійських гравців у крикет, зображення англійських футболістів, зображення автомобілів усього світу. Задля картинок йому доводиться купувати пачки цукерок, зроблених із нуги й цукрової пудри, їхні торці забарвлено червоним. У його кишенях завжди повно зів’ялих, липких цукерок, які він забув з’їсти.
Він цілі години поспіль просиджує над своїм конструктором, доводячи матері, що теж уміє добре працювати руками. Будує вітряк із низкою спарених барабанів, лопаті яких можна крутити так швидко, що по кімнаті віє вітерець.
Хлопчик ходить подвір’ям, підкидає в повітря крикетний м’яч і ловить його, не порушуючи ходи. Яка правильна траєкторія м’яча: він підлітає прямовисно вгору й падає прямовисно вниз, як бачить він, а чи піднімається й падає петлями, як побачив би нерухомий спостерігач? Розмовляючи з матір’ю про такі речі, він бачить у її очах відчай: вона знає, що ці речі важливі для нього, й хоче зрозуміти чому, але не здатна. А хлопчик хоче, щоб вона цікавилася різними явищами задля них самих, а не просто тому, що вони цікаві йому.