Досить про це. Ви вже маєте уявлення про картину. Не чуттєва ідилія. Далеко до неї. Що ще? Що ще ви хочете знати?
— Дозвольте запитати таке. Ви єврейка, а Джон — ні. Чи у вас були якісь тертя з цього приводу?
— Тертя? З якої речі тут мали бути тертя? Тертя з чийого боку? Зрештою, я не планувала одружитися з Джоном. Ні, ми з Джоном напрочуд добре порозумілися в цьому аспекті. Він не дуже любив північні народи, надто англійців. Англійці душили його, казав він, своїми добрими манерами, своєю добре вихованою стриманістю. Він віддавав перевагу людям, готовим віддати себе, і тоді інколи набирався сміливості, щоб віддати взамін і якусь свою частку.
Ще є якісь запитання, перше ніж я закінчу?
— Ні.
— Одного ранку (я заскакую вперед, я б хотіла вже позбутися цього клопоту) Джон постав у вхідних дверях.
— Я не лишуся, — мовив він, — але подумав, що тобі може сподобатись оце.
Він простяг мені книжку. На обкладинці стояло: «Дж. М. Кутзее. Країна присмерку». Я була цілковито приголомшена.
— Це ти написав? — запитала я. Я знала, що він пише, але тоді багато людей писало; я навіть не здогадувалася, що в нього це річ серйозна.
— Це тобі. Сигнальний примірник. Я отримав сьогодні поштою два сигнальні примірники.
Я перегорнула сторінки. Хтось нарікав на свою дружину, хтось подорожував на возі з волами.
— Що це? — запитала я. — Це все вигадка?
— Начебто.
Начебто.
— Дякую, — проказала я. — Я вже чекаю миті, коли почну читати. То завдяки їй ти заробиш багато грошей? Зможеш покинути вчителювання?
Йому ці слова видалися дуже смішними. Через книжку він був у веселому настрої. Я не часто бачила цю його сторону.
— Я й не знала, що твій батько був історик, — сказала я наступного разу, коли ми зустрілися. Я мала на увазі передмову до його книжки, в якій автор, творець, отой чоловік переді мною, стверджував, що його батько, сухенький старий, який їздив щодня до міста на свою бухгалтерську роботу, був ще й істориком, вчащав до архівів і оприлюднював давні документи.
— Це ти про передмову? — запитав він. — Ох, то все вигадки.
— А як твій батько ставиться до того, — сказала я, — що ти написав про нього неправду, зробив його персонажем книжки?
Джон збентежився. Як я з’ясувала згодом, він не хотів зізнаватися, що його батько ще не бачив «Країни присмерку».
— А Якобус Кутзее? — розпитувала я далі. — Невже ти вигадав і свого шановного предка Якобуса Кутзее?
— Ні, був реальний Якобус Кутзее, — заперечив він. — Принаймні існує реальний, писаний чорнилом на папері документ, у якому стверджено, що це запис усного свідчення чоловіка, який назвався Якобусом Кутзее. Під цим документом стоїть хрестик, і писар стверджує, що його поставлено рукою того самого Кутзее, хрестик, бо він був неписьменний. Тож у такому розумінні я не вигадав його.
— Як на неписьменного, твій Якобус вражає мене своєю літературною обізнаністю. Наприклад, я бачу, він цитує Ніцше.
— Що ж, жителі прикордонь у XVIII столітті були дивовижними людьми. Ніколи не знаєш, чого від них далі сподіватися.
Я не можу стверджувати, що «Країна присмерку» подобається мені. Я знаю, мої слова звучатимуть старомодно, але я люблю, щоб мої книжки мали героїв і героїнь, персонажів, якими можна захоплюватися. Я ніколи не писала оповідань, ніколи не мала амбіцій у цій сфері, але, гадаю, набагато легше створювати лихих персонажів — гідних не довіри, а зневаги, — ніж добрих. Отака моя думка, хоч чого вона варта.
— Чи ви казали це коли-небудь Кутзее?
— Невже я казала, ніби думала, що він буде легким варіантом? Ні, я просто здивувалася, що цей мій періодичний коханець, чорнороб-аматор і вчитель із кількома уроками на тиждень, мав силу написати справжню книжку, ба більше, знайти видавця для неї, дарма що тільки в Йоганнесбургу. Я дивувалася, раділа за нього й навіть трохи пишалася. Відображена слава. В студентські роки я водилася з багатьма майбутніми письменниками, але жоден з них насправді не опублікував книжки.
— Я ще ніколи не запитував: що ви вивчали? Психологію?
— Ні, аж ніяк. Я вивчала німецьку літературу. Готуючись до життя хатньої господині й матері, я читала Новаліса й Ґотфріда Бенна. Я отримала диплом з літератури, а потім, протягом двох десятиліть, поки Кристина виросла й покинула дім, я — як тут краще сказати? — перебувала в стані інтелектуальної дрімоти. А потім знову пішла в університет. Уже в Монреалі. Я почала з нуля, з основ знань, далі вивчала медицину, а потім училася на терапевта. Довга дорога.