[Тиша.]
Я завжди вміла добре сперечатися. В школі я геть усіх доводила до нервів, навіть учителів. «Язик, мов бритва, — наполовину з докором усякчас казала моя мати. — Дівчина не повинна отак сперечатися, дівчина повинна навчитися бути лагіднішою». А інколи казала: «Така дівчина, як ти, повинна бути юристом». Мати пишалася мною, моїм духом, моїм гострим язиком. Вона належала до покоління, коли доньку ще видавали заміж у батьківському домі, звідки вона прямо переходила в дім чоловіка або свекра.
Хай там як, Джон запитав тоді:
— А ти маєш кращу ідею, на що можна використати своє життя, якщо не писати книжок?
— Не маю. Зате маю ідею, яка може струснути тебе й допоможе спрямувати твоє життя.
— Яку?
— Знайди собі добру жінку й одружися з нею.
Він якось дивно глянув на мене й запитав:
— Ти робиш мені пропозицію?
— Ні, — засміялася я, — я вже заміжня, дякую. Знайди жінку, яка краще тобі підходить, жінку, яка витягне тебе з твоєї шкаралущі.
«Я вже заміжня, отже, шлюб із тобою становив би бігамію», — ось якою була невисловлена частина фрази. Але що, як замислитись, було хибного в бігамії, крім того, що вона суперечила закону? Що обертало бігамію в злочин, тоді як адюльтер був лише гріхом або розвагою? Я вже була в стані адюльтеру — чом не можна бути і в стані бігамії? Адже, зрештою, то була Африка. Якщо жодного африканського чоловіка не збиралися тягти в суд за те, що він має дві дружини, чому мені слід забороняти мати двох чоловіків: публічного і приватного?
— Це, звичайно, аж ніяк не пропозиція, — повторила я, — але, суто гіпотетично, якби я була вільна, ти б одружився зі мною?
То було лише запитання, пусте запитання. Проте, не мовлячи й слова, він обняв мене і стиснув так сильно, що я не могла дихати. Як пригадую, то була його перша дія, що, здавалося, йде від самого серця. Безперечно, я вже бачила, як на нього діє тваринне бажання, — таж не збавляли ми в ліжку час розмовами про Аристотеля, — але ніколи раніше я не бачила його в полоні почуття. «Невже, — з подивом запитала я себе, — ця холодна риба має, зрештою, почуття?»
— Що сталося? — запитала я, вивільнившись із його обіймів. — Ти хочеш щось сказати мені?
Він мовчав. Може, він плакав? Я запалила лампу коло ліжка й пильно придивилася до нього. Сліз не було, але на обличчі застигла німа скорбота.
— Якщо ти не можеш сказати, що сталося, — сказала я, — тоді я не можу допомогти тобі.
Згодом, коли він опанував себе, ми разом намагалися прояснити ситуацію.
— Для порядної жінки, — переконувала я, — ти був би першорядним чоловіком. Відповідальний. Роботящий. Розумний. Справді чудова здобич. Добрий і в ліжку, — а втім, ці слова були не дуже щирі. — Ніжний, — додала я, подумавши, хоч і це було неправдою.
— А на додачу ще й митець, — докинув він. — Ти забула згадати про це.
— А на додачу й митець. Словесний митець.
[Тиша.]
— Ну?
Оце й усе. Важкий епізод між нами обома, який ми успішно обговорили. Мій перший здогад, що він мав до мене глибші почуття.
— Глибші за що?
— Глибші за почуття, що їх може мати будь-який чоловік до привабливої дружини свого сусіди. Або до його вола чи віслюка.
— То ви кажете, він кохав вас?
— Кохав… Кохав мене чи своє уявлення про мене? Не знаю. Знаю тільки те, що він мав причини бути вдячним мені. Я зробила все легким для нього. Є чоловіки, яким важко залицятися до жінки. Вони бояться виставити своє бажання, наразитися на відсіч. За цим страхом часто криється якась історія з дитинства. Я ніколи не змушувала Джона розкриватися. Я залицялася до нього. Я спокушала. Я визначала умови зв’язку. Навіть я вирішила, коли слід припинити його. Тож ви запитали, чи він кохав мене, і я відповідаю: він відчував удячність.
[Тиша.]
Згодом я часто запитувала себе, що сталося б, якби замість відтрутити його я відповіла на хвилю його почуттів своїми почуттями? Якби я мала сміливість розлучитися з Марком ще тоді, а не чекала тринадцять або чотирнадцять років, і поєдналася з Джоном? Чи краще б я тоді скористалася своїм життям? Можливо. А можливо, ні. Але тоді б із вами розмовляла не колишня коханка. Я була б згорьована вдова.