Проблемою була Кріссі, ця ложка дьогтю в бочці меду. Кріссі дуже любила батька, і мені було дедалі важче давати їй раду. Вона вже не була немовлям, — їй скоро мало виповнитись два роки, — і, хоча розмовляти вчилася дуже поволі, я вже навіть занепокоїлась (як виявилось, даремно, згодом вона надолужила, і її мов прорвало), вона щодня ставала дедалі проворніша, — проворніша і безстрашніша. Вона навчилася вилізати з ліжечка, тож довелося найняти столяра, і він зробив дверцята вгорі на сходах, щоб Кріссі раптом не впала вниз.
Пригадую, як однієї ночі Кріссі без попередження з’явилася коло ліжка з мого боку, протираючи очі, пхинькаючи, розгублена. Я досить володіла собою, щоб миттю схопити доньку й прожогом занести назад до її кімнати, перше ніж вона помітить, що не татусик лежить у ліжку поруч зі мною. Але чи пощастило б мені отак удруге?
Я не знала до ладу, який прихований вплив може справити на дитину моє подвійне життя. З одного боку, казала я собі, що, поки я фізично задоволена і в мирі з собою, сприятливий вплив повинен через мене поширитись і на доньку. Якщо ця думка вражає вас як егоїстична, дозвольте вам нагадати, що тієї пори, в 1970-х роках, прогресивні, bien-pensant, спрямовані на добро, погляди полягали в тому, що секс — це сила, яка служить добру, і то секс у будь-якій подобі, з будь-яким партнером. З другого боку, було зрозуміло, що Кріссі дивує чергування в домі татуся і дядька Джона. Що сталося б, якби вона заговорила? Що, якби вона переплутала їх обох і назвала батька дядьком Джоном? Біда була б велика.
Я завжди була схильна вважати погляди Зіґмунда Фройда за пусту балаканину, починаючи з Едипового комплексу і йдучи аж до його відмови бачити, що над дітьми звичайно чинять сексуальну наругу, і то навіть у домах його належної до середнього класу клієнтури. Але я все-таки згодна, що діти, починаючи від дуже раннього віку, витрачають дуже багато часу на спроби з’ясувати своє місце в родині. У випадку Кріссі родина для неї доти була простою і зрозумілою: вона, сонце в центрі всесвіту, плюс матуся й татусь, супровідні планети. Мені довелося докласти певних зусиль, щоб пояснити їй, що Марія, яка приходить уранці на восьму годину і йде опівдні, не становить частину родинного гурту. «Марія повинна йти додому, — казала я їй перед Марією. — Скажи Марії «бай-бай». Марія має свою маленьку дівчинку, яку треба доглядати й годувати». (Задля спрощення я говорила про дитину Марії в однині. Адже я добре знала, що Марія має годувати і вдягати сімох дітей, п’ятеро своїх і двох, що перейшли від сестри, померлої від сухот.)
Щодо ширшої родини Кріссі, то її бабуся з мого боку померла задовго до того, як вона народилася, а дідуся, як вже казала, запроторили до санаторію. Маркові батьки жили в сільській Східній Капській провінції у фермерському будинку, обгородженому двометровою дротяною огорожею, по якій пробігав електричний струм. Вони ніколи не ночували за межами дому, боячись, що ферму пограбують і відженуть худобу, тож із не меншим успіхом могли б жити й у в’язниці. Маркова старша сестра жила за тисячі миль у Сіетлі, а мій рідний брат ніколи не їздив до Кейптауна. Отже, Кріссі мала якомога простіший варіант родини. Єдиним ускладненням був дядько, що закрадався опівночі через тильні двері й ліз до матусі в ліжко. Як той дядько вписувався в загальну картину? Він був членом родини, а чи навпаки, хробаком, що точив серце родини?
А Марія — я ніколи не була впевнена, як багато вона знає. Праця мігрантів у ті дні була нормою в Південній Африці, тож Марія, напевне, була дуже добре знайома з ситуацією, коли чоловік прощається з дружиною та дітьми і їде до великого міста шукати роботу. Але чи схвалювала Марія дружин, які собі бавились, як не було поряд чоловіка, — це вже інше питання. Хоча Марія насправді ніколи не бачила мого нічного відвідувача, її навряд чи можна було одурити. Такі відвідувачі лишають після себе забагато слідів.
Але що це? Невже справді вже шоста година? Я й не здогадувалася, що вже так пізно. Слід зупинитися. Ви можете прийти завтра?
— Боюся, завтра я вже мушу їхати додому. Я лечу звідси до Торонто, від Торонто — до Лондона. Я б начхав на це, якби…
— Гаразд, тоді поквапмося. Тут небагато й лишилося. Я швиденько.
Однієї ночі Джон прийшов у незвичайно збудженому стані. Він приніс із собою маленький касетний магнітофон і ввімкнув його, грали струнний квінтет Шуберта. Я б аж ніяк не назвала його сексуальною музикою, та й не надто була в настрої слухати, але Джон хотів кохатися, зокрема — даруйте за відвертість — хотів, щоб ми узгоджували свої рухи з музикою, дотримувались повільного темпу.