Выбрать главу

Того вечора я вечеряла в тоскній salle á manger[49], їдальні готелю і вперше побачила своїх сусідів, що, здавалося, зійшли безпорадно зі сторінок Вільяма Тревора і Мюріел Спарк[50]. Але, безперечно, такою самою я видавалася і їм: ще одна збурена втікачка від прикрого шлюбу. Я рано лягла спати і спала добре.

Я гадала, ніби тішитимусь своєю новонабутою свободою. Я поїхала до міста, купила собі дещо, сходила на виставку в Національній галереї, пообідала в шикарному ресторані в районі Ґарденз. Але на другий вечір, сама в своїй кімнаті після абиякої вечері зі в’ялого салату і звареного морського язика під соусом бешамель, мене раптом охопила самотність, ба навіть гірше, ніж самотність: жаль до самої себе. З публічного телефону у вестибюлі я подзвонила Джонові і, бурмочучи (адміністратор підслухала), пояснила йому свою ситуацію.

— Може, хочеш, щоб я приїхав? — запитав він. — Ми могли б піти разом на пізній кіносеанс.

— Авжеж, — погодилась я, — авжеж-авжеж-авжеж!

Наголошую ще раз, і то якомога виразніше: я втекла від чоловіка і дитини не на те, щоб бути з Джоном. Не такий то був зв’язок. Насправді то взагалі навряд чи був зв’язок, радше дружба, позашлюбна дружба з сексуальним компонентом, значення якого, принаймні з мого боку, було більш символічним, ніж реальним. Статеві стосунки з Джоном були моїм способом зберегти самоповагу. Сподіваюся, ви розумієте це.

І все-таки, і все-таки, через кілька хвилин після його прибуття до готелю, ми вже опинилися в ліжку, мало того, наш акт кохання був справді неперевершеним. Наприкінці я навіть сльози пролила.

— Не знаю, чого я плачу, — схлипувала я, — я така щаслива.

— Це тому, що ти не спала минулої ночі, — сказав він, думаючи, ніби мене треба втішити. — Тому, що напереживалася.

Я витріщилася на нього. «Тому, що напереживалася»: він, здається, справді вірив у це. Мені аж дух забило, яким дурним він може бути, яким нечутливим. Проте по-своєму й викривлено він, можливо, мав слушність. Адже мій день свободи був забарвлений спогадом, що ненастанно повертався, спогадом про те принизливе зіткнення з Марком, яке лишило в мене відчуття, що я радше відлупцьована дитина, ніж невірна дружина. Якби не це, я б, напевне, не телефонувала Джонові, а отже, не була б у ліжку з ним. Атож: я була схвильована, чом би й ні? Мій світ перевернувся догори ногами.

Та була ще одна причина моєї збентеженості, і протидіяти їй було ще важче: ганьба, що нас викрили. Адже, по суті, якщо глянути на ситуацію холодним оком, я зі своїм гидким дрібним зв’язком за принципом зуб за зуб у Констанцієберґу була анітрохи не краща від Марка з його брудним зв’язком у Дурбані.

Факт полягав у тому, що я підійшла до певної моральної межі. Ейфорія, що я покинула дім, зникла, моє чуття обурення розвіялося, а привабливість самотнього життя швидко згасала. Але як по-іншому я могла надолужити шкоду, ніж повернувшись до Марка з підібганим хвостом, просячи миру і знову взявшись за свої обов’язки покараної дружини і матері? І серед цього всього оця збентеженість духу, оцей пронизливо солодкий акт кохання! Що намагається сказати мені моє тіло? Що, коли падають оборонні мури, відкриваються шлюзи насолоди? Що подружнє ложе — погане місце для адюльтеру, а готелі — краще? Що відчував Джон, я не мала уявлення, він ніколи не любив розповідати, а про себе я без сумніву знала, що пережиті щойно півгодини стануть незабутньою віхою в моєму еротичному житті. І вони справді стали. Аж досі. Інакше чого б я так довго розповідала про це?

[Тиша.]

Я рада, що розповіла вам про це. Тепер я почуваюся менш винною за ту пригоду з Шубертом.

[Тиша.]

Хай там як, я заснула в Джонових обіймах. Коли я прокинулась, було темно, і я не мала найменшого уявлення, де я. «Кріссі, — подумала я, — я зовсім забула погодувати Кріссі!» Я навіть почала намацувати вимикач — не там, де він був, аж поки пригадала геть усе. Я була сама (від Джона — ані сліду), була шоста година ранку.

З вестибюля я подзвонила Маркові.

— Привіт, — сказала я якомога нейтральнішим, якомога спокійнішим голосом. — Пробач, що дзвоню так рано, але як там Кріссі?

Ну, а Марк і не збирався миритись.

— Де ти? — запитав він.

— Я телефоную з Вінберґа, — мовила я. — Я перебралася до готелю. Я думала, нам треба трохи відпочити одне від одного, поки все заспокоїться. Як там Кріссі? Які твої плани на тиждень? Ти збираєшся їхати до Дурбана?

вернуться

49

Їдальні (фр.).

вернуться

50

Вільям Тревор (нар. 1928 р.) — ірландський письменник і драматург, який вважався одним з найвидатніших майстрів сучасної новели; Мюріел Спарк (1918–2006) — шотландська письменниця і критик.