— Як я проводжу свій час — не твій клопіт, — відповів він. — Якщо хочеш жити окремо, то й лишайся там.
Навіть по телефону я чула, що він досі лютує. Коли Марк гнівався, він вимовляв слова так виразно і з такою напруженою силою, що я несамохіть здригалася. Спогади про все те, чого я не любила в ньому, знову прилинули до мене.
— Не будь дурнем, Марку, — знову озвалася я, — ти не знаєш, як доглядати дитину.
— Так само й ти, мерзенна суко! — гаркнув він і поклав трубку.
Пізніше того ранку, коли я пішла щось купити, я з’ясувала, що мій банківський рахунок заблоковано.
Я поїхала до Констанцієберґа. Своїм ключем я відсунула защіпку американського замка, але двері були замкнені на два оберти. Я грюкала і грюкала. Ніякої відповіді. Ніяких ознак присутності Марії. Я обійшла дім навколо. Маркової машини немає, вікна зачинені.
Я зателефонувала до офісу.
— Його немає, він у дурбанському офісі, — відповіла дівчина на комутаторі.
— У нього вдома трапилося нещастя, — вигадала я. — Чи могли б ви подзвонити в Дурбан і лишити повідомлення? Попросіть його якомога швидше зателефонувати дружині за наступним номером. Скажіть, що це терміново. — І дала готельний номер.
Я чекала кілька годин. Ніхто не дзвонив.
Де Кріссі? Саме це я хотіла дізнатися передусім. Мені видавалося неймовірним, що Марк міг забрати дитину з собою до Дурбана. Та, якщо не забрав, куди він подів її?
Я зателефонувала безпосередньо в Дурбан. Ні, сказала секретарка, Марк не в Дурбані, цього тижня його не сподіваються. А я не пробувала дзвонити до кейптаунського офісу?
Уже нестямна, я зателефонувала Джонові:
— Мій чоловік забрав дитину і переїхав, розчинився в повітрі. Я не маю грошей. Я не знаю, що діяти. Ти можеш щось підказати?
У вестибюлі стояло подружжя старшого віку, клієнти, і не криючись слухали мене. Але я вже не дбала, знає хтось чи не знає про мою скруту. Я хотіла заплакати, але, гадаю, натомість засміялася.
— Він утік із моєю дитиною — і через що? — казала я далі. — Невже оце, — махнула я рукою в бік усього, що було довкола, тобто в бік готельного інтер’єру, — моя кара? — А далі я справді заплакала.
Джон був за милі від мене, тому він не міг бачити мого жесту, а отже (спало мені на думку згодом), пов’язав, напевне, зі словом «оце» зовсім інше значення. Могло створитися враження, ніби я маю на увазі свій зв’язок з ним, нарікаю на той зв’язок, що не вартий таких переживань.
— Ти хочеш піти в поліцію? — запитав він.
— Не будь смішним, — відказала я. — Таж не можна тікати від чоловіка, а потім повернутись і звинувачувати його у викраденні дитини.
— Може, я прийду й заберу тебе?
У його голосі я чула обережність і могла лише схвалити її. Я б теж була обережна в його ситуації, коли по той бік дроту істерична жінка. Але мені не потрібна була обережність, я хотіла назад свою дитину.
— Ні, — відрубала я, — я не хочу, щоб ти забирав мене.
— Ти принаймні маєш що їсти? — запитав Джон.
— Я не хочу нічого їсти. Досить цієї пустої розмови. Вибач, я не знаю, чого я дзвонила. Прощавай. — І поклала трубку.
Я не хотіла нічого їсти, але була не проти щось випити, наприклад, міцного віскі, щоб потім спати, як мертва, й без сновидінь.
Я тільки-но зайшла до кімнати й накрила голову подушкою, як хтось постукав у високе вікно. То був Джон. Про щось поговорили, не буду переказувати. Одне слово, він забрав мене на Токай-роуд і поклав у своїй кімнаті. Сам він спав на дивані у вітальні. Я сподівалася, що він прийде до мене вночі, але марно.
Мене розбудила приглушена розмова. Сонце вже підбилося височенько. Я почула, як зачинилися вхідні двері. Довга тиша. Я була сама в тому дивному домі.
Ванна була примітивна, туалет не чистий. У повітрі висів неприємний запах чоловічого поту й вогких рушників. Куди пішов Джон, коли він повернеться, я не знала. Я зварила собі каву й почала роздивлятися будинок. Від кімнати до кімнати стелі були такі низькі, що я відчула, як задихаюсь. То була лише фермерська хатина, я розуміла це, але чому її збудували для карликів?
Я зазирнула до кімнати старого Кутзее. Світло не вимкнули, посеред стелі горіла єдина тьмяна лампочка без абажура. Ліжко було незастелене. На столі біля ліжка лежала газета, складена кросвордом доверху. На стіні висіла аматорська картина, акварель — побілений фермерський дім капського голландського стилю, — і обрамлена фотографія жінки з суворим обличчям. Вікно, дуже маленьке й загороджене сталевими ґратами, виходило на веранду, де не було нічого, крім пари брезентових шезлонгів і низки зів’ялих папоротей у горщиках.