За столом цього вечора вона дбає, щоб Джон сів біля неї. На вечерю подають просте рагу з усіх залишків після обіду, головної трапези дня: холодну баранину, підігрітий рис, зелену стручкову квасолю з оцтом.
Марго помічає, що Джон обходить м’ясний таріль, не беручи собі нічого.
— Джоне, ти не їси баранини? — запитала Керол з іншого краю столу тоном лагідної турботи.
— Не тепер, дякую, — відповідає Джон. — Ек het my vanmiddag dik gevreet, «Я наївся, мов свиня, пополудні».
— Отже, ти не вегетаріанець. Ти не став вегетаріанцем, поки був за океаном.
— Я не суворий вегетаріанець. Dis nie ’n woord waarvan ек hou nie. As ’n mens verkies om nie so veel vleis te eet nie…, «Я не дуже люблю ці слова. Якщо людина вирішує не їсти так багато м’яса…»
— Ja? — каже Керол. — As ’n mens so verkies, dan? «Якщо ти так вирішив, тоді що?»
Тепер усі зглядаються на Джона. Він почав червоніти. Він вочевидь не знає, як відвернути від себе зичливу увагу присутніх. Якщо він блідіший і кістлявіший, ніж має бути добрий південноафриканець, то пояснення, можливо, полягає не в тому, що він так довго жив серед снігів Північної Америки, а в тому, що він справді дуже зголоднів за доброю бараниною з Кару? As ’n mens so verkies — що він збирався сказати далі?
Джон почервонів уже так, що несила було дивитись. Дорослий чоловік, а шаріється, наче дівчинка! Пора втрутитись. Щоб заспокоїти його, Марго долонею лагідно торкнулася його руки.
— Jy wil seker sê, John, ons het almal ons voorkeure, «Ми всі маємо наші вподобання».
— Ons voorkeure, — каже він, — ons fiemies, «Наші вподобання, наші безглузді примхи». — Він наколов стручок квасолі й поклав до рота.
Це грудень, а в грудні темніє аж після дев’ятої. І навіть тоді — таке-бо повітря споконвіку чисте на тому високому плато — місяць і зорі досить яскраві, щоб бачити, куди ступаєш. Тож після вечері Марго і Джон ідуть на прогулянку, роблячи широку петлю, щоб обійти кілька халуп, де живуть робітники ферми.
— Дякую, що врятувала мене за столом, — мовить Джон.
— Ти ж знаєш Керол, — каже Марго. — Вона завжди мала гостре око. Гостре око і гострий язик. Як твій батько?
— Пригнічений. Як ти, напевне, знаєш, його шлюб із моєю матір’ю не був найщасливішим. Незважаючи на це, після смерті матері він почав підупадати, завжди похнюплений, не знає, що робити з собою. Чоловіків його покоління виховали так, щоб вони були більш-менш безпорадними. Якщо немає якоїсь жінки напохваті, щоб готувала й дбала про них, вони просто засихають. Якби я не взяв батька до себе в дім, він помер би з голоду.
— Він ще працює?
— Так, досі працює в продавця автозапчастин, хоча, думаю, йому вже натякали, що пора на пенсію. А його любов до спорту не зменшилася.
— Хіба він не суддя в крикеті?
— Колись був, а тепер уже ні. В нього дуже погіршився зір.
— А ти? Хіба ти не грав у крикет?
— Грав. Власне, я й досі граю в недільній лізі. Цей формат цілком аматорський і чудово підходить мені. Цікава річ: він і я, два африканери, віддані англійській грі, в яку граємо не дуже добре. Я запитую себе, що це говорить про нас?
Два африканери. Невже він справді вважає себе за африканера? Марго знає небагато справжніх [egte] африканерів, які визнали б його за члена свого племені. Навіть його батько міг би не пройти перевірки. Щоб скидатися нині на африканера, треба принаймні голосувати за Національну партію і ходити в неділю до церкви. Вона не здатна уявити собі, щоб її кузен одягав костюм та краватку і йшов до церкви. Чи навіть його батько.
Вони дійшли до водойми. Водойму звичайно наповнювали вітровою помпою, але в роки економічного зростання Майкл поставив дизельну помпу й покинув стару вітрову помпу іржавіти, бо так тоді чинив кожен. А тепер, коли ціни на нафту стрімко пішли вгору, Майкл, може, подумає ще раз. Можливо, зрештою, йому знову доведеться повернутися до Господнього вітру.
— Пам’ятаєш, — запитала Марго, — як ми ходили тут у дитинстві…
— І ловили пуголовків ситом, — підхопив Джон, — несли їх додому у відрі з водою, а наступного ранку вони всі здихали, і ми ніколи не могли з’ясувати чому.
— І сарану. Ми ще ловили сарану.
Вона сказала про сарану — краще не згадувала б. Адже пам’ятала долю сарани, принаймні однієї комахи. Джон дістав її з пляшки, в яку вони зловили її, і, поки вона спостерігала, так довго тягнув задню ногу, аж поки вона відірвалася від тіла, сухо, без крові чи чого там іще, що править за кров у сарани. Потім пустив її, і вони дивились. Щоразу, коли комаха намагалася злетіти в повітря, вона падала на один бік, її крила загрібали порох, задня нога, що лишилася, марно дригалася. «Убий її!» — крикнула йому Марго, але він не вбив її, а просто пішов далі з огидою на обличчі.