— Пам’ятаєш, — сказала вона, — як ти одного разу відірвав ногу сарані й лишив мені, щоб я вбила? Я тоді так сердилася на тебе.
— Я пам’ятаю про це кожен день свого життя, — відповів Джон. — Я щодня прошу те бідолашне створіння пробачити мені. Я був тільки дитиною, кажу я йому, просто дитиною-невігласом, яка нічого не знала. Kaggen’e, кажу я, пробач мені.
— Kaggen?
— Kaggen. Це назва богомола. Може, й не сарани, але сарана зрозуміє. В потойбічному житті мовних проблем не існує. Це наче новий рай.
Богомол. Він утратив її.
Нічний вітер шугає у крилах мертвої вітрової помпи. Марго здригається й каже:
— Пора повертатися.
— Одну хвилину. Ти читала книжку Ежена Маре[52] про рік, який він прожив у Ватерберзі, спостерігаючи гурт бабуїнів? Він стверджує, що ввечері, коли стадо припиняє пастися й сідає дивитися захід сонця, він помічав у їхніх очах, або принаймні в очах старших бабуїнів, ознаки смутку, народження першого усвідомлення їхньої смертності.
— То саме про це спонукає тебе думати захід сонця — про смертність?
— Ні. Але я не можу не згадувати нашої першої розмови, першої важливої розмови. Нам було, напевне, по шість років. Я не пам’ятаю, які були справжні слова, але знаю, що розкривав тобі серце, розповідав усе про себе, про свої надії і прагнення. Водночас я думав: «Тож ось що означає кохати». Адже — дозволь зізнатися в цьому — я тоді був закоханий у тебе. Й відтоді кохати жінку для мене завжди означало бути вільним сказати все, що в мене на серці.
— Усе, що в тебе на серці… А як це пов’язане з Еженом Маре?
— Просто я розумію, що думав старий самець-бабуїн, коли спостерігав, як сідає сонце; то був вожак гурту, Маре найближче зійшовся з ним. «Ніколи знову, — думав він. — Лише одне життя, а потім ніколи знову. Ніколи, ніколи, ніколи». Ось що робить зі мною Кару. Вона наповнює мене смутком. Отруює мені життя.
Марго й далі не розуміла, що спільного мають бабуїни з Кару та їхніми дитячими роками, але не збиралася зізнаватися.
— Це місце ятрить мені серце, — каже Джон. — Воно ятрило мені серце, коли я був дитиною, й відтоді я ніколи не був такий, як слід.
Його серце роз’ятрене. Вона й не здогадувалася про це. Колись, думала вона про себе, їй не треба було й казати, а вона знала, що відбувається на серці в інших людей. їй притаманний особливий талант: meegevoel, співпереживання. Але тепер уже ні, на жаль, уже ні! Вона виросла, а вирісши, зашкарубла, як жінка, яку ніколи не запрошували до танцю, яка марно чекає в суботні вечори на лавці в церковній залі, яка до того часу, коли дехто з чоловіків згадає про свої манери й запропонує їй руку, вже не відчуває насолоди й хоче тільки додому. Який удар! Яке одкровення! А цей двоюрідний брат носить у собі спогади, як дитиною він кохав її! Носив їх усі ці роки!»
— [Стогін.] Невже я справді казала все це?
— [Сміх.] Казали.
— Яка нескромність із мого боку! [Сміється.] Пусте, читайте далі.
«— Не кажи нічого про це Керол, — каже Джон, її двоюрідний брат. — Не розказуй їй із її ядучим язиком, які в мене почуття до Кару. Якщо скажеш, я знатися з тобою не буду.
— Про тебе і про бабуїнів, — зітхнула Марго. — Хоч вір, хоч ні, Керол теж має серце. Але ні, я не розповім їй про твою таємницю. Вже холодно. Може, ходімо назад?
Вони обійшли дугою хатини робітників, ідучи на чималенькій відстані від них. У пітьмі несамовито світилися червоні жарини кухонних плит.
— Як довго ти будеш тут? — запитала Марго. — Лишишся аж до Нового Року?
Nuwejaar: для volk, народу, це червоний день календаря, який цілком затьмарює Різдво.
— Ні, я не можу лишатися так довго. В мене є справи в Кейптауні.
— Чом би тобі не лишити батька й не приїхати за ним потім? Дай йому час розслабитись і відновити силу. В нього поганий вигляд.
— Він не лишиться. В мого батька неспокійна натура. Хоч де йому трапиться бути, він хоче опинитися в іншому місці. Що старіший він стає, то йому гірше. Це наче свербіж. Він не може бути спокійним. Крім того, йому теж треба повернутися на роботу. Він ставиться до роботи дуже серйозно.
У будинку тихо. Вони заходять крізь затильні двері.