— Гаразд: що ми робимо в Мервевіллі?
— Я хочу показати тобі дещо. Я думаю купити тут будинок.
Марго не вірить своїм вухам.
— Ти хочеш купити будинок? Ти хочеш жити в Мервевіллі? В Мервевіллі? Ти теж хочеш бути мером?
— Ні, не жити тут, а просто відпочивати. Жити в Кейптауні, їздити сюди на вихідні та на свята. Тут немає нічого неможливого. До Мервевілла сім годин їзди від Кейптауна, якщо ніде не зупинятися. Можна купити дім за тисячу рендів — дім із чотирьох кімнат і півморгена землі з персиками, абрикосами і помаранчами. Де ще у світі можна так вигідно придбати?
— А твій батько? Що твій батько думає про твій план?
— Це краще, ніж притулок для старих.
— Не розумію. Що краще за притулок для старих?
— Життя в Мервевіллі. Мій батько може лишитися тут, жити тут. Я буду в Кейптауні, але регулярно навідуватимусь і дивитимусь, чи все гаразд.
— А що твій батько робитиме тоді, коли буде тут сам? Сидітиме на веранді й чекатиме, поки проїде один автомобіль за день? Е, Джоне, проста причина, чому ти можеш купити будинок у Мервевіллі за безцінь: тут ніхто не хоче жити. Я не розумію тебе. Звідки така раптова любов до Мервевілла?
— Бо він у Кару.
— Die Karoo is vir skape geskape! «Кару створено для овець!»
Але їй треба було стриматись. «Він говорить щиро! Він говорить про Кару так, наче це рай!» Раптом до неї прилинули спогади про всі колишні різдвяні свята, коли вони були дітьми й блукали в степу, наче дикі тварини. «Де ти хочеш бути похована? — запитав він її одного дня, а потім, не чекаючи відповіді, прошепотів: — Я хочу бути похованим тут». — «Назавжди? — запитала тоді вона в дитинстві. — Ти хочеш бути похованим назавжди?» — «Ні, тільки поки знову повернуся», — відповів він.
«Поки знову повернуся». Вона пам’ятає це все, пам’ятає навіть слова.
У дитинстві можна обходитись без пояснень. Не треба вимагати, щоб усе мало сенс. Але чи пам’ятала б вона його слова, якби вони не здивували її тоді і потай не дивували її всі ці роки? «Повернуся знову»: невже її двоюрідний брат справді вірить, невже справді вірить, що людина повертається з могили? Хто він, на його думку: Ісус? І чим, на його думку, є ця місцевість, Кару: Святою землею?
— Якщо хочеш оселитися в Мервевіллі, тобі спершу треба постригтися, — каже Марго. — Порядний міський люд не дозволить селитися в місті дикунові й розбещувати його синів та доньок.
Від Мевру за шинквасом надходять непомильні натяки, що вона хотіла б закрити свій заклад. Джон платить, і вони ідуть. На виїзді з міста він гальмує перед будинком із написом «Te koop»[57] на воротах.
— Ось будинок, який я мав на увазі, — каже Джон. — Тисяча рендів плюс оформлення документів. Хіба можна повірити?
Дім — непевної форми куб із покрівлею з гофрованого заліза, затіненою верандою, що тягнеться вздовж передньої стіни, і крутими дерев’яними сходами збоку, які ведуть на горище. Фарба на будинку в жалюгідному стані. Перед будинком у занедбаному рокарїї борються за життя кілька алое. Невже він справді хоче запхнути сюди батька, в цей понурий дім на хирному хуторі? Старого, що тремтить, їсть із бляшанок, спить на брудних простирадлах?
— Хочеш поглянути? — запитує Джон. — Дім замкнений, але можна обійти його ззаду.
Марго здригається.
— Іншим разом, — каже вона. — Я сьогодні не в настрої.
А до чого вона в настрої сьогодні, вона не знає. Але її настрій припиняє мати значення за двадцять кілометрів від Мервевілла, коли двигун зачахкав, Джон спохмурнів, вимкнув запалення і зупинив машину. В кабіні почувся запах горілої гуми.
— Він знову перегрівся, — каже Джон. — Зараз, я на хвилиночку.
З кузова він дістає каністру з водою. Відкручує ковпачок радіатора, звідти виривається струмінь пари і заливає воду.
— Цього має бути досить, щоб доїхати додому, — каже він і намагається запустити двигун. Він прокручується, але не запускається.
Марго досить знає чоловіків, щоб ніколи не сумніватися в їхній компетентності в машинах. Вона не пропонує порад, поводиться обережно, щоб не видаватися нетерплячою, навіть не зітхає. Протягом години, поки Джон вовтузиться зі шлангами та хомутами і бруднить собі одяг, знову і знову намагаючись запустити машину, вона зберігає суворе, зичливе мовчання.
Сонце починає сідати за обрій, а Джон і далі працює вже майже в пітьмі.
— Ти маєш ліхтарика? — запитує вона. — Може, я потримаю тобі ліхтар?
Ні, ліхтарика він не взяв. Крім того, оскільки не курить, не має навіть сірників. Не бойскаут, а просто міський хлопчик, непідготований міський хлопчик.