Пустота майбутнього, яке постає перед Лукасом і нею, — не нове джерело болю, ні, він повертається знову і знову, наче зубний біль, і то так, що вже почав надокучати їй. Вона хоче позбутися його і трохи поспати. Як це так, що її двоюрідний брат, чиє тіло водночас і кістляве, і м’яке, не відчуває холоду, тоді як вона, маючи, звісно, набагато більше кілограмів від своєї оптимальної ваги, вже тремтить? У холодні ночі вони з чоловіком сплять тісно пригорнувшись одне до одного, і їм тепло. Чому ж тоді тіло брата не зігріває її? Не тільки не зігріває, він, здається, висмоктує тепло з її тіла. Може, він від природи позбавлений не тільки сексу, а й тепла?
Хвилька справжнього гніву пробігає по ній, і, немов відчувши його, чоловік біля неї заворушився.
— Вибач, — промимрив він і сів.
— Вибачити за що?
— Я загубив слід.
Марго не має уявлення, про що він говорить, і не збирається запитувати. Джон сповзає вниз і за мить уже знову спить.
Де ж Господь у цьому всьому? Вона бачить, що їй дедалі важче мати справу з Богом-отцем. Віру, яку вона колись мала в нього і в його провидіння, вже втрачено. Безбожність — це, безперечно, спадщина безбожних Кутзее. Думаючи про Бога, вона здатна уявити собі лише бородату постать із гучним голосом і величними манерами, що живе в кам’яниці на пагорбі з купою слуг, які заклопотано бігають навколо, роблячи щось для нього. Як добрий Кутзее, вона воліє триматися поодаль від таких людей. Кутзее дивляться скрива на людей, що пишаються, й глузують із них sotto voce[60]. Може, вона не така дотепна в жартах, як решта родини, але вважає, що Бог — це певне випробування, певний тягар нудьги».
— А тепер я мушу протестувати. Ви справді зайшли задалеко. Я й близько такого не казала. Ви вкладаєте мені у вуста власні слова.
— Вибачте, мабуть, мене понесло. Я виправлю їх. Я затушую їх.
«Глузують sotto voce. Проте чи має Господь у своїй безмежній мудрості план для неї і для Лукаса? А для Роґґевельда? Для Південної Африки? Чи речі, які видаються сьогодні просто хаотичними, хаотичними і позбавленими мети, продемонструють у якомусь майбутньому, що вони становлять частину загального зичливого проекту? Наприклад: чи є якесь широке пояснення, чому жінка в розквіті своїх літ повинна марнувати чотири ночі в тиждень, сплячи самотньою в огидній кімнаті на третьому поверсі «Grand Hotel» у Калвінїї, місяць у місяць, можливо, навіть рік у рік, і кінця їм не видно, і чому її чоловік, природжений фермер, більшу частину свого часу повинен возити худобу інших людей на бойні в Паарлі та Мейтленді; пояснення, ширше за слова, що ферма загинула б без прибутку, який забезпечують ці роботи, що занапащують душі. І чи є якесь широке пояснення, чому ферма, задля підтримки якої вони обоє вдалися до рабської праці, згодом дістанеться в руки не їхньому синові, а якомусь небожу-невігласу її чоловіка, якщо ту ферму не поглине раніше банк? Якщо згідно з загальним зичливим Божим задумом ніколи не було наміру, щоб ця частина світу — Роґґевельд, Кару — мала прибуткове фермерське господарство, тоді в чому саме полягає намір Бога? Може, йдеться про те, щоб ця земля знову дісталася в руки volk, що й далі, як у давні дні, блукатиме з місця на місце зі своїми жалюгідними стадами в пошуках пасовиськ, затоптуючи огорожі, тоді як такі люди, як вона і її чоловік, умиратимуть, утративши майно в якомусь далекому кутку?
Такі запитання марно ставити Кутзее. «Die boer saai, God maai, maar waar skuil die papegaai?» «Бур сіє, Господь віє, а де папуга піє?» — кажуть Кутзее й регочуть. Безглузді слова. Безглузда родина, мінлива, без сутності — паяци. «’n Hand vol vere» — жменька пір’я. Навіть той член родини, на якого вона мала якісь непевні сподівання, той, що оце біля неї знову поринув у країну сновидь, виявився несерйозним. Він утік у великий світ, а тепер ганебно заповзає назад у малий світ. Утікач, що зазнав невдачі, і невдаха-механік — через його неспроможність їй тепер доводиться страждати. Невдаха-син. Сидить у тому страхітливому, запорошеному старому будинку в Мервевіллі, дивиться на безлюдну, розпечену сонцем вулицю, гризе олівець і намагається придумати вірші. О droë land, о barre kranse… «Обпалена земля і голі скелі…» Що далі? Щось про weemoed, безперечно, про смуток.