Трапляються такі круті ділянки дороги, де їм треба злізати з візка і йти пішки. А загалом малий віслюк добре виконує своє завдання, і тільки дотик батога по його заду раз по раз нагадує, хто тут господар. Яка тендітна його постать, які тоненькі копитця, а проте яка стійкість, яка витривалість! Не дивно, що Ісус полюбляв віслюків.
Уже на території Воельфонтейну вони зупинилися коло ставка. Поки віслюк п’є, Марго розмовляє з Гендріком про його доньку в Мервевіллі, а потім про другу доньку, що працює на кухні в притулку для старих у Ботфорт-Весті. Зі скромності вона не розпитує Гендріка про його останню дружину, з якою він одружився, коли вона була ще дитиною, і яка втекла, тільки-но мала змогу, з якимсь чоловіком із табору залізничників у Лев-Гамка.
Гендрікові легше розмовляти з Марго, ніж з її кузеном, і вона бачить це. В нього з нею спільна мова, натомість Джонів африкаанс важкий і книжний. Мабуть, половина з того, що каже Джон, не доходить до голови Гендріка. «Гендріку, що, по-твоєму, поетичніше: сонце, яке сходить чи яке заходить? Цап чи вівця?»
— Het Katryn dan nie virpadkosgesorg nie?, «Твоя донька не поклала обіду для нас?» — жартує Марго з Гендріком.
Гендрік бентежиться, відвертає погляд, йорзає.
— Ja-nee, mies[61], — відповідає він. Це plaashotnot давніх днів, готтентот із ферми.
Але виявилося, що Гендрікова донька справді подбала про padkos. З кишені піджака Гендрік дістає загорнуті в коричневий папір курячу ногу і два шматки намащеного маслом білого хліба, і сором забороняє йому поділити їх, але не меншою мірою забороняє й з’їсти те на їхніх очах.
— In Godsnaam eet, man! — командує Марго. — Ons is glad nie honger nie, ons is ook binnecort tuis, «Ім’ям Господа, їж, чоловіче! Ми не голодні і, хай там як, їдемо додому», — і відводить Джона вбік берегом ставка, щоб Гендрік, обернувшись до них плечима, міг квапливо з’їсти свій обід.
Ons is glad nie honger nie — брехня, звичайно. Марго зголодніла. На сам запах холодної курятини в неї котиться слинка.
— Сідай спереду поряд із візничим, — пропонує Джон. — Для нашого тріумфального повернення.
Марго так і сідає. Під’їжджаючи до Кутзее, що зібрались, як вона й думала, на веранді, вона дбає про усмішку й навіть махає їм рукою, мов монарша особа. У відповідь її вітають легенькими оплесками.
— Dankie, Hendrik, eerlic dankie, «Щиро дякую», — каже вона, злізаючи з воза.
— Mies, — каже Гендрік у відповідь.
Трохи згодом цього самого дня Марго пішла до хати Гендріка й дала йому трохи грошей, мовляв, для Катрін, на одяг для її дітей, хоча знала, що гроші підуть на випивку.
— En toe? — запитує Керол перед усіма. — Sê vir ons: waar wasjulle? «Де ви були?»
Лише секунду стоїть тиша, і за цю секунду Марго усвідомлює, що запитання, яке начебто мало просто спонукати її дати якусь легковажну, кумедну відповідь, насправді серйозне. Кутзее щиро хочуть знати, де були вони з Джоном, прагнуть, щоб їх запевнили, що нічого справді скандального не сталося. Зухвальство такого запитання забило їй дух. Люди, які знали й любили її все її життя, думають, ніби вона здатна на щось непристойне!
— Vra vir John, «Спитайте Джона», — коротко відповідає вона й заходить усередину.
Коли за півгодини Марго повернулася до них, атмосфера й далі незатишна.
— Куди дівся Джон? — запитує вона.
Виявилося, що Джон і Майкл щойно вирушили на Майкловому пікапі забрати «Датсуна». Вони відтягнуть його до Лев-Гамки, до механіка, що як слід полагодить його.
— Ми не спали всю ніч, — розповідає тітка Бет. — Чекали й чекали. Потім вирішили, що ви з Джоном, напевне, поїхали в Бофорт і ночуєте там, бо національна автострада цієї пори року дуже небезпечна. Але ви не дзвонили, і це стривожило нас. Уранці Майкл зателефонував у готель у Бофорті, і там сказали, що вас не бачили. Він телефонував і до Фрасербурґа. Нам і на думку на спадало, що ви поїхали до Мервевілла. А що ви робили в Мервевіллі?
Справді, що вони робили в Мервевіллі? Марго обертається до Джонового батька: