— Ми приїхали до Південної Африки з Анголи, я, мій чоловік і наші двоє доньок. В Анголі мій чоловік працював у газеті, а я мала роботу в Національному балеті. Але 1973 року уряд оголосив надзвичайний стан і закрив ту газету. Його хотіли ще й в армію забрати, туди брали всіх чоловіків, молодших від сорока п’яти років, і то навіть негромадян. Ми не могли повернутися до Бразилії, там було надто небезпечно, ми не бачили для себе майбутнього в Анголі, тож і виїхали, сіли на пароплав до Південної Африки. В цьому ми були не перші й не останні.
— А чому до Кейптауна?
— Чому до Кейптауна? Без ніякої особливої причини, крім тієї, що ми мали там родича, кузена мого чоловіка, що був власником крамниці з продажу овочів і фруктів. Приїхавши, ми жили з ним і його родиною, нам усім було важко, дев’ятеро чоловік у трьох кімнатах, але ми чекали дозволу на проживання. Потім мій чоловік знайшов собі роботу охоронця, і ми змогли найняти собі квартиру. Той район називався Еппінґ. Через кілька місяців, якраз перед тією катастрофою, яка все зруйнувала, ми вже переїхали до Вінберґа, щоб бути ближче до школи, куди ходили діти.
— Про яку катастрофу ви говорите?
— Мій чоловік працював на нічній зміні й охороняв один склад коло доків. Він був єдиним сторожем. Сталося пограбування, вдерлася зграя злодіїв. На чоловіка напали, вдарили його сокирою. Може, то було мачете, але, найімовірніше, все-таки сокира. Одну половину його обличчя прорубали. Мені ще досі важко говорити про це. Сокира. Вдарили людину по обличчю сокирою, бо вона виконувала свій обов’язок. Не можу зрозуміти.
— Що з ним сталося?
— Зазнав ушкоджень мозок. Мій чоловік помер. Це тяглося довго, майже рік, але він помер. То було страхітливо.
— Співчуваю.
— Якийсь час фірма, в якій він працював, і далі виплачувала його зарплатню. Потім гроші перестали надходити. Відповідальність тепер уже не їхня, казали вони, а міністерства соціального забезпечення. Міністерства! Та від нього ми ані цента ніколи не отримали! Моїй старшій доньці довелося покинути школу. Вона знайшла собі роботу пакувальниці в одному супермаркеті. Це давало нам сто двадцять рендів на тиждень. Я теж шукала роботи, але нічого не могла знайти в балеті, нікого не цікавило моє балетне амплуа, тож я почала давати уроки в танцювальній студії. Вела латиноамериканські танці. Тієї пори латиноамериканські танці були дуже популярні в Південній Африці. Марія Реґіна й далі вчилася в школі. До університету їй ще треба було вчитися півтора року. Марія Реґіна — моя молодша донька. Я хотіла, щоб вона отримала атестат, а не йшла слідами своєї сестри в супермаркет і не розставляла довіку бляшанки на полиці. Вона була розумна. Любила книжки.
У Луанді ми з чоловіком спробували трохи розмовляти англійською за обідом, а також трохи французькою, і то щоб нагадати дівчатам, що Ангола — не цілий світ, але вони насправді не дуже бралися до мов. У Кейптауні англійська мова стала для Марії Реґіни найтяжчим предметом. Тож я записала її на додаткові уроки англійської мови. Школа влаштовувала ці уроки пополудні для таких дітей, як вона, для новоприбульців. Саме тоді я й почула про містера Кутзее, чоловіка, про якого ви запитуєте, що, як виявилося, був не справжнім учителем, ні, аж ніяк, а людиною, яку школа найняла вести ці додаткові уроки.
Цей містер Кутзее, якщо зважити на прізвище, видається мені африканером, сказала я Марії Реґіні. Невже твоя школа не може найняти належного вчителя англійської мови? Я хочу, щоб тебе вчили справжньої англійської мови, і то англійці.
Я ніколи не любила африканерів. Ми чимало бачили їх в Анголі, вони працювали в копальнях або були найманцями в армії. Вони ставилися до негрів, як до бруду. Я не любила такого. В Південній Африці мій чоловік вивчив кілька слів африкаансом, — був змушений, бо в тій охоронній фірмі всі були африканерами, — а я не любила навіть чути цю мову. Слава Богу, школа не примушувала дівчат учити африкаанс, цього було б уже занадто.
Містер Кутзее — не африканер, наполягала Марія Реґіна. Він має бороду. Він пише вірші.
Африканери теж можуть мати бороди, казала я їй, не треба мати бороду, щоб писати вірші. Я хочу сама побачити цього містера Кутзее, мені не подобається його прізвище. Скажи йому, нехай прийде до нас додому. Скажи, нехай прийде, вип’є чаю разом із нами і доведе, що він справжній учитель. Які вірші він пише?
Марія Реґіна розхвилювалася. Вона була в тому віці, коли діти не люблять, якщо втручаються в їхнє шкільне життя. Але я їй сказала: поки я плачу за додаткові уроки, я втручатимуся, скільки захочу. Які вірші пише той чоловік?