— Не знаю, — відповіла вона. — Він каже нам декламувати поезію. Каже вчити вірші напам’ять.
— А що він каже вчити вам напам’ять? — запитала я. — Скажи мені.
— Кітса, — відповіла донька.
— Хто такий той Кітс? — запитала я (я ніколи не чула про Кітса, я не знала жодного з тих давніх англійських авторів, ми не вивчали їх, коли я ходила до школи).
— «Онімінню сонному підвладний, — читала Марія Реґіна, — неначе випив трохи бугили». Бугила — отрута. Вона вражає нервову систему.
— І оце містер Кутзее сказав вам вивчити? — запитала я.
— Це в книжці так, — відповіла донька. — Це один з тих віршів, які ми маємо вивчити для іспитів.
Мої доньки завжди нарікали, що я надто сувора з ними. Але я ніколи не піддавалася. Тільки пильнуючи їх, наче яструб, і могла вберегти їх від лиха в цій незнайомій країні, де вони ще не освоїлись, на континенті, на який нам ніколи не треба було приїздити. З Жоаною було легше, вона була добра, спокійна дівчинка. Марія Реґіна була норовливіша й ладна суперечити мені. З її віршами та романтичними мріями я була змушена тримати її на короткому поводі.
Було ще питання про запрошення, про правильний спосіб сформулювати запрошення вчителю доньки прийти до неї додому попити чаю. Я поговорила з чоловіковим кузеном, але він нічим не зарадив. Тож зрештою я попросила написати листа за мене адміністратора танцювальної студії. «Дорогий містере Кутзее, — написала вона, — я мати Марії Реґіни Насіменто, що вчиться у вашому англійському класі. Ми запрошуємо вас на чай у нас удома». Я дала адресу — такого-то дня, такої-то години. — «Можна організувати транспорт від школи. Зі щирою повагою, Адріана Тейшейра Насіменто».
Під транспортом я мала на увазі Мануеля, найстаршого сина кузена мого Маріо, Мануель звичайно пополудні, коли вже доставляв усі замовлення, привозив у своєму фургоні Марію Реґіну додому. Йому було б неважко привезти і вчителя.
— Маріо — ваш чоловік?
— Маріо. Мій покійний чоловік.
— Будь ласка, розповідайте далі. Я лише хотів упевнитись.
— Містер Кутзее був першою людиною, яку ми запросили до нашої квартири, першою, як не брати до уваги родичів Маріо. Він був лише шкільний учитель, — ми зустрічалися з багатьма шкільними вчителями в Луанді, а до Луанди — в Сан-Паулу, я не дуже шанувала їх, — але для Марії Реґіни і навіть для Жоани шкільні вчителі були богами і богинями, і я не бачила ніякої причини, чому я повинна позбавляти їх ілюзій. Увечері напередодні його візиту дівчата спекли торт, прикрасили його цукровою глазур’ю й навіть зробили напис (вони хотіли написати «Ласкаво просимо, містере Кутзее», але я сказала їм написати «Св. Бонавентура, 1974 р.»). Крім того, вони спекли цілу тацю маленького печива, яке ми в Бразилії називаємо brevidades.
Марія Реґіна була дуже збуджена. «Прийди додому раніше, будь-ласка, будь ласка! — чула я, як вона благає сестру. — Скажи своєму начальникові, що ти хвора!» Але Жоана не була готова на такі жертви. «Відпроситися не так легко, — казала вона, — вони зменшать платню, якщо я не дороблю зміни».
Отже, Мануель привіз Кутзее до нашої квартири, і я одразу побачила, що це не Бог. Думаю, йому було тридцять із гаком років, кепсько вдягнений, погано підстрижений і з бородою, тоді як йому не годилося б мати бороду, бо вона надто ріденька. Він одразу вразив мене, навіть не знаю чому, як célibataire. Я маю на увазі не просто неодружений, а й нездатний до шлюбу, як-от чоловік, що був священиком, утратив свою чоловічу силу і став неспроможний із жінками. Крім того, й поводився він не дуже добре (я розповідаю вам про свої перші враження). Він почувався скуто, йому кортіло піти. Він не навчився приховувати своїх почуттів, а це перший крок до цивілізованих манер.
— Містере Кутзее, як довго ви вчителюєте? — запитала я.
Він зайорзав на сидінні, сказав щось, уже не пам’ятаю що, про Америку, про те, що він учителював у Америці. Потім, після інших запитань, з’ясувалося, що насправді раніше він ніколи не викладав у школі, ба навіть гірше, не має диплома вчителя. Я, звичайно, була здивована:
— Якщо ви не маєте диплома, як ви стали вчителем Марії Реґіни? Я не розумію.
Відповідь, яку знову-таки довелося дуже довго вичавлювати з нього, полягала в тому, що для таких предметів, як музика, балет та іноземні мови, школам дозволяють наймати осіб, які не мають диплома або принаймні не мають свідоцтва про кваліфікацію. Цим некваліфікованим особам, на відміну від справжніх учителів, не платять зарплатні, школа просто дає їм гроші, зібрані з таких батьків-матерів, як я.