— Минулого разу ви розповідали про листи, які він писав вам. Я знаю, ви казали, що не завжди читали їх, і все-таки, може, ви трохи пригадуєте, про що він писав у них?
— Один лист був про Франца Шуберта, знаєте, Шуберта, музиканта. Він казав, що, слухаючи Шуберта, він навчився однієї з великих таємниць кохання: як можна сублімувати кохання так, як хіміки колись сублімували прості субстанції. Я запам’ятала той лист через слово «сублімувати». Сублімувати ниці субстанції: ці слова не мали для мене сенсу. Я подивилася значення цього слова у великому англійському словнику, який була купила для дівчат. Сублімувати: нагрівати щось і видобувати його сутність. Ми маємо таке саме слово і в португальській мові — sublimar, проте воно не дуже поширене. Але що це все означало? Що він сидів із заплющеними очима, слухав музику Шуберта, поки його мозок палав коханням до мене, і його проста субстанція перетворювалася в щось вище, щось духовніше? То була дурниця, гірше, ніж дурниця. Це не спонукало мене любити його, навпаки, змусило відсахнутися від нього.
Саме завдяки Шуберту він навчився сублімувати кохання, казав він. Тільки після зустрічі зі мною він почав розуміти, чому музичні рухи називають рухами. «Рух у спокої, спокій у рухові» — ось іще одна фраза, яка приголомшувала мене. Що він мав на увазі і чому він писав мені такі речі?
— У вас добра пам’ять.
— Так, із моєю пам’яттю все гаразд. А от тіло — інша річ. У мене артрит кульшових суглобів, ось чому я ходжу з ціпком. Цю хворобу називають прокляттям танцівниць. А біль — ви не повірите, який біль! Але я добре пам’ятаю Південну Африку. Пам’ятаю квартиру, де ми жили у Вінберзі, і куди містер Кутзее приходив пити чай. Пам’ятаю і гору — Столову гору. Квартира була під самою горою, тож пополудні там не було сонця. Я ненавиділа Вінберґ. Я ненавиділа увесь період, який ми прожили там, спершу коли мій чоловік був у лікарні, а потім коли він помер. Я була дуже самотня, я навіть не годна сказати вам, яка я була самотня. Через ту самотність мені було ще гірше, ніж у Луанді. Якби ваш містер Кутзее запропонував мені свою дружбу, я б не була така сувора до нього, така холодна. Але мене не цікавило кохання, я була ще надто пов’язана зі своїм чоловіком, надто тужила за ним. А той містер Кутзее був просто хлопчик. Я була жінка, а він — хлопчик. Він був хлопчиком, мов священик, що завжди є хлопчиком, аж поки раптом одного дня стає старим дідом. Сублімація кохання! Він пропонував мені науку про кохання, але чого може навчити мене хлопчик, хлопчик, що нічого не знає про життя? Можливо, я могла б навчити його, але він мене не цікавив. Я просто хотіла, щоб він не чіпав Марії Реґіни.
— Ви кажете, мовляв, якби він запропонував свою дружбу, все було б по-іншому? Який різновид дружби ви маєте на увазі?
— Який різновид дружби? Я зараз розповім. Довгий час після лиха, яке спіткало нас, лиха, про яке я казала вам, я була змушена боротися з бюрократією, спершу з приводу компенсації, а потім через Жоанині документи, бо Жоана народилася до того, як ми одружилися, тож із погляду права не була донькою мого чоловіка, навіть не була його пасербицею, не буду втомлювати вас деталями. Я знаю, що в кожній країні бюрократія — лабіринт, я не стверджую, що Південна Африка — найгірша у світі, але я могла прочекати цілий день у черзі, щоб мені поставили якусь печать — печать для того, печать для сього, — і завжди, завжди то був не той кабінет, або не той відділ, або не та черга.
Якби ми були португальцями, ситуація була б зовсім інша. Тієї пори до Південної Африки приїздило багато португальців — із Мозамбіку, Анголи і навіть Мадейри, існували організації, які допомагали португальцям. А ми були з Бразилії, й не існувало ніяких регулятивних норм для бразильців, ніяких прецедентів, бюрократи сприймали нас так, ніби ми прибули до їхньої країни з Марса.
Була ще й проблема з моїм чоловіком. Ви не можете підписатися тут, повинен прийти й підписатися ваш чоловік, казали вони мені. Мій чоловік не може підписатися, він у лікарні, відповідала я. Тоді понесіть цей папір у лікарню, нехай він підпише там, і принесіть назад, казали мені. Мій чоловік не може нічого підписати, він у Стікланді, невже ви не знаєте, що таке Стікланд? Тоді нехай поставить хрестик, відповідали мені. Він не може поставити хрестика, інколи він навіть дихати не може, казала я. Тоді ми нічим не можемо допомогти вам, розводили вони руками. Йдіть до такого-то кабінету, розкажіть про свою ситуацію, і вони, можливо, зможуть допомогти вам.