І ці всі походи з проханнями і благаннями я здійснювала сама, без допомоги, зі своєю кепською англійською мовою, яку вчила в школі з підручників. У Бразилії було б легше, в нас є такі люди, ми називаємо їх despachantes, посередниками, вони мають контакти в урядових кабінетах, знають, як провести твої папери крізь лабіринт, ви платите їм гонорар, і вони — раз, два, три — виконують за вас усю неприємну роботу. Саме така людина й була мені потрібна в Кейптауні: посередник, хтось, хто зняв би з мене тягар бюрократичних походеньок. Містер Кутзее міг би запропонувати себе в якості посередника. Посередника для мене і захисника для моїх дівчат. Тоді б, лише на хвилину, лише на день, я могла б собі дозволити бути слабкою, звичайною слабкою жінкою. Але ні, я б не наважилася розслабитись, бо інакше що сталося б із нами, моїми доньками і мною?
Інколи, знаєте, коли я пленталася вулицями того огидного покрученого міста від однієї урядової установи до іншої, я чула, як мені з грудей виривається тихесенький крик — і-і-і! — такий тихий, що ніхто навколо не чув його. Я була в розпачі. Була мов тварина, що заходиться від розпачу.
Дозвольте розповісти вам про мого бідолашного чоловіка. Коли вранці після нападу відкрили склад і побачили, як він лежить у своїй крові, всі були певні, що він мертвий. Його хотіли везти прямісінько в морг. Але він не помер, він боровся й боровся зі смертю й не підпускав її до себе. В міській лікарні, я забула її назву, дуже відома, на його мозку робили одну операцію за іншою. Потім звідти його перевели до лікарні, яку я вже називала, до Стікланду, це за містом, треба годину їхати потягом. Неділя була єдиним днем, коли дозволяли відвідувати цю лікарню. Тому щонеділі вранці я сідала на потяг із Кейптауна, а пополудні вже верталася назад. Ті сумні поїздки туди і назад — ще одна річ, яку я пам’ятаю так, наче це діялось учора.
Стан мого чоловіка не поліпшувався, ніяких змін. Тиждень за тижнем я їздила, а він лежав у тій самій позі, що й давніше, із заплющеними очима і руками вздовж тулуба. Голову йому голили, тож я бачила там сліди швів. Крім того, довгий час його обличчя було вкрите дротяною сіткою там, де йому пересадили шкіру.
За весь час у Стікланді мій чоловік ніколи не розплющив очей, ніколи не бачив мене, ніколи не чув мене. Він був живий, він дихав, проте в такій глибокій комі, що міг бути однаково, що мертвим. Офіційно я, може, й не була вдовою, але, власне, вже оплакувала його, його і всіх нас, кинутих напризволяще й безпорадних у тій жорстокій країні.
Я просила лікарів перевезти його до квартири у Вінберзі, щоб я сама могла доглядати його, але вони не відпускали. Лікарі запевняли, що ще не втратили надії. Сподівалися, що електричні струми, які вони пропускали крізь його мозок, раптом утнуть якусь штуку (саме так вони й казали).
Тож ті лікарі й тримали його в Стікланді та виробляли з ним різні штуки. Інакше вони б і не дбали про нього — іноземця, чоловіка з Марса, що мав померти, але не помер.
Я пообіцяла собі, що, коли вони відмовляться від своїх електричних струмів, я привезу його додому. Тоді б він зміг померти як слід, якщо він саме цього хотів. Адже, дарма що він був непритомний, я знала, що глибоко всередині він відчуває приниження від того, що сталося з ним. А якби йому дали змогу померти як слід, у мирі, тоді ми теж відчули б полегкість, я і мої доньки. Тоді ми б могли плюнути на огидну землю Південної Африки і виїхати. Але лікарі ніколи не відпускали його, до самого кінця.
Отже, я щонеділі сиділа коло узголів’я Маріо. «Вже ніколи жодна жінка не гляне з любов’ю на це покалічене обличчя, — казала я собі, — то нехай принаймні я надивлюся на нього не здригаючись».
Пам’ятаю, на сусідньому ліжку (там стояло кільканадцять ліжок, запханих у палату, де їх мало бути шість) лежав старий чоловік, такий худий і такий схожий на труп, що його зап’ястки і горбинка на носі, здавалося, от-от прорвуть шкіру. Хоча до старого ніхто не ходив, він ніколи не спав, коли я приходила. Він повертав до мене свої водяві сині очі. «Допоможи мені, будь ласка, — здавалося, казав він, — допоможи мені вмерти!» Але я не могла допомогти йому.
Марія Реґіна, слава Богу, ніколи не відвідувала те місце. Психіатрична лікарня — не місце для дітей. Першої неділі я попросила Жоану супроводити мене, щоб допомогти розібратись, на який потяг сідати. Навіть Жоана вийшла звідти приголомшена, і то не тільки тим, що бачила батька в такому стані, а всім, що помітила в лікарні, речами, які не годиться бачити дівчині.