Я не привітала його. Я хотіла одразу показати йому, що він небажаний. Що він собі думав: що коли він танцюватиме переді мною, крига в моєму серці розтане? Яке безглуздя! І ще більше безглуздя через те, що він не мав ніякого чуття до танцю, ніяких здібностей. Я бачила це від першої миті, глянувши на його ходу. В його тілі не відчувалося невимушеності. Він рухався так, неначе його тіло було конем, на якому він їде верхи, конем, що не любить свого вершника й чинить опір. Тільки в Південній Африці я натрапляла на таких чоловіків: негнучких створінь, до яких годі підступитися і яких годі чогось навчити. Чому вони взагалі приїхали до Африки, — до Африки, де народилися танці? Їм було б краще лишатися в Голландії, сидіти в своїх конторах за греблями і рахувати гроші холодними пальцями.
Я вела свій урок, бо мені й платили за це, а коли минула година, одразу покинула приміщення через тильні двері. Я не хотіла розмовляти з містером Кутзее. Я сподівалася, він не повернеться.
Проте наступного вечора він прийшов знову, вперто дотримуючись інструкцій, виконуючи кроки, до яких не мав ніякого чуття. Я бачила, що він непопулярний і серед решти учнів. Вони намагались уникати його як партнера. Щодо мене, то його присутність у залі позбавляла мене всякої насолоди. Я намагалася не помічати його, але його годі було не помітити, він спостерігав мене, пожирав моє життя.
Наприкінці години я попросила його лишитися.
— Будь ласка, припиніть це, — сказала я йому, тільки-но ми опинилися на самоті. Він дивився на мене без протесту, мовчки. Я відчувала холодний піт на його тілі. Я відчувала прагнення вдарити його, шмагонути йому по обличчю. — Припиніть це! — повторила я. — Припиніть цькувати мене. Я не хочу бачити вас тут знову. І припиніть дивитись на мене так. Припиніть змушувати мене принижувати вас.
Я б могла сказати ще більше, але боялася, що втрачу контроль і закричу.
Згодом я поговорила з чоловіком, якому належала студія, то був такий собі містер Андерсон. У моїй групі є учень, що не дає мені працювати як слід з іншими учнями, сказала я, тож, будь ласка, поверніть йому гроші і звеліть покинути студію. Але містер Андерсон не хотів. Якщо є учень, який перешкоджає вам вести урок, ви самі маєте покласти цьому край, відповів він. Цей чоловік не робить нічого поганого, пояснювала я, просто його присутність справляє поганий вплив. Ви не можете вигнати учня тільки тому, що його присутність справляє поганий вплив, мовив містер Андерсон. Знайдіть інший розв’язок.
Наступного вечора я знову попросила Кутзее лишитися. Ніде не було місця, щоб усамітнитися, тож я розмовляла з ним у коридорі.
— Це моя робота, ви заважаєте моїй роботі, — казала я. — Ідіть звідси геть. Дайте мені спокій.
Він не відповів, але простяг руку й торкнувся моєї щоки. То був перший і єдиний раз, коли він доторкнувся до мене. В моїй душі закипів гнів. Я відкинула його руку.
— Це не любовна гра! — сичала я. — Хіба ви не бачите, що я ненавиджу вас? Дайте мені спокій і дайте спокій моїй дитині, або я повідомлю про вас у школу!
То була правда: якби він не почав набивати голову моєї доньки небезпечними дурницями, я б ніколи не запросила його до нашої квартири, а він ніколи б не почав жалюгідно переслідувати мене. І що, власне, робить дорослий чоловік у дівочій школі Св. Бонавентури, що мала бути монастирською школою, тільки там немає чорниць?
Правдою було й те, що я ненавиділа його. Я не боялася сказати про це. Він змусив мене ненавидіти його. Та коли я вимовила слово «ненавиджу», він збентежено глянув на мене, немов не йняв віри своїм вухам, що жінка, якій він пропонує себе, може насправді відкидати його. Він не знав, що діяти, точнісінько так само, як не знав, що робити з собою на танцювальному паркеті.
Мене аж ніяк не тішило спостерігати таку приголомшеність, таку безпорадність. Він немов танцював голий переді мною, чоловік, що не вмів танцювати. Я хотіла нагримати на нього, хотіла побити його, хотіла плакати.
[Тиша.]
— Це не та розповідь, яку ви хотіли чути, правда? Ви хотіли для своєї книжки зовсім іншу розповідь. Ви хотіли почути про роман між вашим героєм і гарною балериною-іноземкою. Що ж, я розповідаю вам правду, не роман. Можливо, занадто щиру. Можливо, таку щиру, що тій щирості не лишиться місця у вашій книжці. Не знаю. Мені байдуже.
— Кажіть далі. Я не заперечую, що з вашої розповіді постає не дуже гідний образ Кутзее, проте я нічого не змінюватиму. Обіцяю.