— А до якого пояснення ви прихильні?
— Мабуть, до першого із домішком другого. Джон покинув Південну Африку в 1960-х роках, повернувся в 1970-х, десятиріччями витав між Південною Африкою і США, потім остаточно перебрався до Австралії, де й помер. Я покинув Південну Африку в 1970-х роках і ніколи не повертався. Загалом ми з ним поділяли однакове ставлення до Південної Африки, а саме: наша присутність там нелегітимна. Ми, може, мали абстрактне право бути там, право за народженням, але основа цього права була шахрайська. Наше існування спиралося на злочин, тобто колоніальне завоювання, увічнене апартеїдом. Хоч які існують антоніми слів «природжений» і «закорінений», усі вони, відчували ми, характеризують нас. Ми думали про себе як про квартирантів, тимчасових пожильців, й тому і як про позбавлених дому, людей без батьківщини. Не думаю, ніби я помиляюся в Джоні. На цю тему ми з ним розмовляли дуже багато. Я, звичайно, аж ніяк не помиляюся в собі.
— То ви кажете, що і ви, і він відчували до себе жаль?
— Жаль — хибне слово. В нашій долі ще було надто багато позитивного, щоб ми могли вважати її за гідну співчуття. Ми мали нашу молодість — я тоді не мав ще й тридцяти, він був трохи старший, — мали за собою непогану освіту, навіть мали скромні матеріальні активи. Якби нас звіяло, і ми опинилися десь у світі, — цивілізованому світі, «першому світі», — ми б процвітали, були щасливі. (Щодо «третього світу» я не був би такий упевнений. Ми не були Робінзонами Крузо, ані він, ані я.)
Отже, ні, я не вважав нашу долю за трагічну і певен, що не вважав і він. Щонайбільше вона була комічна. Його предки по-своєму, а мої предки по-своєму гарували покоління за поколінням, щоб розчистити шматок дикої Африки для своїх нащадків, і яким був результат усієї їхньої праці? Сумніви в серці тих нащадків у праві на землю, прикре усвідомлення, що та земля належала не їм, а, без ніяких відчужень, її первісним власникам.
— Ви думаєте, що, якби він далі писав ті спогади, якби не закинув їх, то оце б і сказав?
— Більш-менш. Дозвольте мені трохи докладніше пояснити наше ставлення до Південної Африки. Ми обидва культивували певну тимчасовість у наших почуттях до країни, він, напевне, більше, ніж я. Ми не хотіли надто глибоко пов’язуватися з нею, бо, рано чи пізно, наші зв’язки з нею були б розірвані, наші зусилля, присвячені їй, скасовані.
— Ну?
— Оце й усе. Нас поєднував певний стиль мислення, стиль, який я приписую нашому походженню, колоніальному і південноафриканському. Звідси й спільність світогляду.
— А от у його випадку чи могли б ви сказати мені, що звичка, про яку ви говорите, — ставитись до почуттів як до тимчасових, не прив’язуватись емоційно, — виходила за межі його ставлення до країни свого народження й переходила на особисті стосунки?
— Не знаю. Ви біограф. Якщо ви вважаєте, що цей напрям думок треба дослідити, йдіть за ним.
— А можна, ми поговоримо тепер про його викладання? Він пише, що не здатен бути вчителем. Ви б погодились?
— Я б сказав, що людина найкраще викладає те, що знає найкраще і любить найсильніше. Джон знав багато про різні речі, але не дуже багато про щось конкретне. Я вважав би це за його мінус. По-друге, хоча були письменники, які мали величне значення для нього, скажімо, російські романісти XIX століття, реальна глибина його почуттів до них ніяким очевидним чином не відбивалася в його викладанні. Він завжди щось приховував. Чому? Не знаю. Я можу лише припустити, що ота потаємність, немов закарбована в ньому, ота риса його характеру поширилась і на викладання.
— Чи вважаєте ви, що він присвятив своє трудове життя, або більшу частину його, професії, до якої не мав таланту?
— Це трохи поквапний висновок. Джон був цілком адекватним викладачем. Цілком адекватним викладачем, але не видатним учителем. Можливо, якби він викладав санскрит, було б по-іншому, санскрит або якийсь інший предмет, у якому традиції дозволяють вам бути трохи сухим і стриманим.
Одного разу він сказав мені, що проґавив своє покликання, він мав би стати бібліотекарем. Я бачу сенс у цих словах.
— Я не мав змоги поглянути на навчальні програми 1970-х років, — Кейптаунський університет, здається, не має таких архівних матеріалів, — але серед паперів Кутзее я натрапив на оголошення про курс, який ви разом із ним запропонували 1976 року спільно для студентів-заочників. Ви пам’ятаєте той курс?